* * *
Руперт давно вже вважав, що справи його кепські, а коли Ніна вранці прочитала йому коротке повідомлення з газети "Правда" — Олексій саме намагався впіймати метелика своїм брилем,— він не на жарт перелякався.
"В п'ятницю затримано так званого англійського "студента", який насправді виявився агентом іноземної розвідки і перебував у Москві як шпигун. Затриманий збирав економічну й військову інформацію. Він зізнався в своїх діях і викрив інших агентів..."
— Як його звати? — підскочив Руперт.
— Тут не сказано,— байдуже кинула Ніна і взялась читати йому про події в Конго, од якого, за твердженням газети, американці намагалися відколоти Катангу. Потім прочитала про наслідки запуску радянського супутника з тваринами на борту, який приземлився два тижні тому,
— А Тедді не повернувся? Вона здивовано глянула на нього.
— Здається, він у Москві? А чого ви так турбуєтесь?
— Скучив за ним...
Він знав, що після повернення Тедді йому буде каюк. Та що поробиш? Ніна замовила квитки на п'ятницю. Коли пощастить, він прилетить увечері до Москви і сяде в недільний лондонський поїзд.
Хоч Федір неодмінно з'явиться ще до цього, а може, Руперта затримають у Москві...
Йому дедалі важче було приховувати свій неспокій. Може, це й викликало хворобу, бо вранці бідолаха прокинувся в лихоманці. Все тіло було наче побите й страшенно нило. "Грип",— подумав він. Але од Ніни й Тетяни приховав, коли вони з'явилися, як звичайно, несучи сніданок. Та хвороба говорила сама за себе: він не зміг навіть висидіти за столом.
— У вас жар,— сказала Тетяна.
— І вигляд зовсім хворий,— додала Ніна.
Він безсило кивнув. Обидві звеліли йому лягати, і він з приємністю заповз під простирадло.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ
Ніна й лікарі не на жарт перелякалися. Вони не пускали до хворого навіть Олексія. Входити до кімнати дозволялося лише Тетяні. Бідолаху ізолювали саме тоді, коли він уже звик, що до нього часто заходять люди, аби повідомити, як вони раді з ним познайомитись. Тепер Ніна нікого не впускала.
Зате з'явилися лікарі. їх будо дев*ять, і вони приходили один за одним. Він вважав, що всі вже надто серйозно ставляться до його хвороби, хоч почував себе вельми кепсько. Сестри мацали його пульс, брали кров, лікарі міряли тиск, слухали серце й легені.
— Годі з мене! — сказав він Ніні наступного дня.
— Але ж вони мусять виявити, що з вами.
— Я й сам це знаю.
Вона похитала головою, бо була до того стривожена, що ні на хвилину не залишала його. Засинаючи вдень, він достеменно знав, що вона сидить у вітальні, читає й боїться, щоб він її не одіслав.
— Лікарі досі не знають, що у вас Доведеться зробити рентген.
— У мене грип,— наполягав він.
І солодко потягнувся в ліжкові. Тепер йому нічого турбуватися. Ніна тут, і вона все для нього зробить. Біля цієї жінки з каштановим волоссям він почував себе в безпеці. Зате вночі, коли зоставався сам, його мучив страх, дихати ставало важко, хоч жар уже майже спав і жодних ознак чогось серйозного не було.
Отже, він вирішив, що серйозно захворів.
Вранці лікар-рентгенолог — чорноока вірменка — спитала, чи може він зійти до її кабінету.
— Звичайно,— одказав він, хоч сумнівався в цьому. Накинувши халат та ледве пересуваючи ноги, поплівся
на перший поверх. Ніна кудись запропала, і в темному кабінеті його зустріла лише лікарка, що розмовляла по-французьки, і дідуган у гумовому фартусі. Коли вони його відпустили, Руперт насилу здерся сходами до своєї кімнати і знову ліг; прокинувся од ходи Тетяни, яка принесла йому курку.
— Чоловіки слабкодухі, Таню,— сказав він.— Жінки значно витриваліші, чи не так?
— Це тому, що ми легко можемо виплакатись,— пояснила вона.
Руперт засміявся. Він знову почув непереможний голос Росії. Звідки у них така сила?
Ніна повернулася з десятим лікарем, жінкою, що чимось скидалася на англійську селянку, худенькою, змореною і, очевидно, розумною. В руках у неї були рентгенівські
знімки. Ніна сказала, що це лікарка з Ялти, Долідзе, і взялась перекладати її запитання. Чи хворів він на сухоти?
— Ні.
— Вас часто просвічували?
— На флоті і після повернення з Арктики.
— І нічого не виявили?
— Ні. А що?
— В родині ніхто на сухоти не хворів?..
Руперт відказав, що батько його помер од цієї хвороби 1935 року в Пенангу. І хоч добре знав, який фах у лікарки, не йняв віри, що в нього сухоти.
— Не може бутиі — звернувся він до Ніни. Вона лиш сумно глянула на нього.— Що каже лікарка? — спитав.
— Каже, що у вас зовсім недавно був спалах і що він, можливо, продовжується. Ми не можемо приховувати це од вас. У вас всі ознаки цієї хвороби.
— Я в це не вірю,— опирався він.
— Тепер усіх виліковують! — заспокоювала Ніна.— У нас є потрібні ліки. Як і у вас, в Англії. Звичайно, лікування забере деякий час... Не треба тільки хвилюватися. Прошу вас!
— Я не хвилююсь, а просто не вірю...
Зате Ніна вірила. Він бачив це по її стурбованому обличчю, по тому, як вона розмовляла з лікаркою і з її рішучості будь-що допомогти.
Вона брала на себе відповідальність і за нього, й за його здоров'я, й за безпеку, і він зрозумів, що тепер нікуди од неї не втече.
* * *
Знеможено лежачи в ліжкові, Руперт мав тепер можливість усе обміркувати й зважити як слід. Хотілося вирвати Колмена з свого серця і назавжди забути про шпигунські наміри Дж. Б. Лілла. Який сенс у тому, що він допомагатиме їм плести тенета проти Радянського Союзу, коли й сам от потрапив у тенета жахливої хвороби?
Він кляв також Філліпса-Джонса і Пола Пула, адже це через них потрапив у пастку. Але скільки не думав, не міг знайти заспокоєння, хоч вірив, що коли дійде до звинувачення, Ніна стане за нього горою. Вона ні за що не дозволить Федору так легко заволодіти ним!
— А що як їй підкаже обов'язок?..— І він спробував стати на її місце, вони ж бо так були схожі одне на одного.
В д. олдрідж
225
Ні, вона зрозумів, що дурнуватий запис у путівнику —. просто випадковість.
Ніна поїхала за Роландом. Всі лікарі погодились, що, коли температура не підскочить, Руперта можна буде переправити в Москву, де його оглянуть відомі лікарі.
Він з нетерпінням чекав повернення Ніни, змагаючись у шахи з Олексієм. Той руйнував рішучими наскоками обережні комбінації суперника і одверто з цього радів, що дратувало Руперта. Тепер він пересвідчився, що в будь-якому змаганні енергія Олексія неодмінно здолає його. Це теж була їхня, російська риса. І саме це перш за все мусить знати Дж. Б. Лілл: якщо коли дійде до війни, росіяни — Руперт був певен цього — переборють і подолають все, вони — витриваліші за інших, вірять у свої сили і краще вміють пристосовуватись до обставин. Поряд з ними Руперт почував себе виходцем з іншого, зманіженого світу.