— Ви стали схожі на італійців,— прикро сказав він якось Водоп'янову.
Той здивовано глянув на нього і весело розреготався: ну й жартівник! Руперт почував себе незручно і вирішив, що той правий. З тих пір він зосередив усі свої думки й намагання лише на буденних справах:
У Руперта було стільки клопоту, що він завжди чогось не встигав. То латав гасову каністру й закидав снігом фюзеляж, аби зберегти тепло, то затикав стіни й стелю парашутним нейлоном. Капати перестало. Тоді він узявся за вентиляцію, боячись отруєння чадом, а відтак почав майструвати санки, на випадок, якщо крижина розколеться і їм доведеться перебиратися на іншу.
Він намагався робити все продумано: майстрував, беріг сили, вчив російську мову (і досить успішно, бо мав хист до філології), доглядав товариша. І все норовив підсунути йому більше їжі, та Олексій хутко викрив його й дуже образився.
— Не буде діла, Руперте. Розсудіть лишень: якщо ви звалитесь, я ж вам не допоможу. Ви мусите їсти більшу, бо ви працюєте.
"Колись,— думав Ройс,— ми поговоримо з тобою, що добре, а що зле".
Він не сперечався, але наполягав, щоб Олексій споживав калорійну їжу на взірець шоколаду і не набивав собі живіт казна-чим, бо його важко бавити, наче дитину.
Крім того, Руперт розтирав йому ноги, аби підтримати циркуляцію крові, оскільки тепер ясно було, що ноги не перебиті, а лише тимчасово паралізовані Ясно було й те, що Олексій не піде звідси власними ногами. Це він не вгавав повторювати Ройсу.
— Весною ви підете звідси, бо мені вже ніколи не ходити.
— Я понесу вас,— несподівано сказав Ройс.
— Це немоясливо! Як ви мене потягнете? На чому?
— Нічого! Щось придумаємо...
Він добре знав, що іншого виходу нема. Та поки що одга-няв геть сумні думки. А згодом вони перестали думати про майбутнє: зима тяггіась і тяглась, і вони все більше дичавіли. Часто спали цілими днями або лежали без жодної думки в голові та мляво жували свою їжу, ніби звірі, майже не зважаючи один на одного і лише зрідка обмінюючись словами. А то й зовсім мовчали з тупою байдужістю.
* * *
В таких умовах вони почували себе порівняно спокійно, поки одного ранку Водоп'янову не стало гірше: його била лихоманка, не хотілося їсти. Ройс устав і взявся варити вівсянку з глюкозою, бурмочучи собі під ніс:
— Цей бісів росіянин знову збирається на той світ... Погіршення було викликане жорстоким штормом, який
лютував кілька днів. На шостий вітер подув з такою силою, що фюзеляж зсунувся з місця. Олексій прокинувся й закричав:
— Дивіться, Руперте, як трясе!
Налетів шквал, фюзеляж підняло, нахилило й кинуло, але тепер з-під низу зяяли дірки, в які вдирався вітер і сніг. Лампа погасла. їх почало засипати снігом.
Ройс вискочив із спального мішка і заметався в пітьмі, намагаючись заткати отвори, та вітер дув з такою силою, що все було намарне. Йому довелося вийти і, лежачи під вітром, позабивати прогалини снігом і кригою. Потім він іще довго всередині змагався з ураганом. Лице й *руки обморозило, навіть повіки прихопило, очі боліли так, що не міг їх закривати. Цілих три години борсався в снігу — хоч йому здалося більше,— та врешті-решт діри було запаковано, прохід знову прорито, а шлях вітрові нере-крито.
Коли вже через силу запалив світло, то раптом побачив, що Водоп'янов лежить під кучугурою снігу, не в змозі скинути її. Руперт взявся його одкопувати і, мабуть, зачепив, бо Олексій раптом вигукнув щось по-російськи. Руперту здалось, що він кричить про самогубство.
— Годі про це! — втомлено огризнувся Ройс.
Та зиеможений Водоп'янов і сам замовк. Руперт розпалив примус, викидав сніг і, діждавшись, поки повітря трохи зігрілось, знову заповз у мішок, геть виснажений, тремтячи од холоду. Навколо був розгардіяш, але, не в змозі навіть поворухнути пальцем, він вирішив трохи одпочити.
— Спіть! — гукнув йому Водоп'янов. — Шторм уже вщухає.
Ройс був до того стомлений, що миттю заснув. Але прокинувшись, пошукав очима Водоп'янова, чи той собі чогось не заподіяв. Олексій спокійно лежав на місці, проте його й досі мучила пропасниця. Він важко дихав, щоки позападали, очі знеможено заплющились. Ройс чомусь був певен, що ота його жертовна свідомість наказує йому піддатися й померти.
— Цього ще мені не вистачало!
Руперт устав і взявся розтирати хворому обличчя снігом. Це зменшить жар, думав він. Вмочивши клапоть оббивки в спирт, знову взявея терти лице Олексія, ніби протирав— деталь машини. Та борода хворого вбирала бруд і піт, і Руперт мусив терти з усієї сили. Водоп'янов розплющив очі й стежив за ним.
— Ви добре пропотіли,— пояснив Ройс— Тепер вам буде ліпше.
Водоп'янов мляво кивнув.
—— Я зварив вам каші. Треба поїсти.
— Хай трохи перегодом...
— Ні, ні, зараз.
— Не турбуйтесь. Мені краще,— промимрив Водоп'янов.— А що у вас з лицем?
— Мороз пощипав. Нічого особливого.
Його більше непокоїли виразки на ногах. Брудні, задубілі штани весь час здирали їх, і як би часом не підкинувся антопів вогонь. Він змащував їх, але мазь танула і стікала в черевики, замотані поролоном. Руперт скидався в них на слоненя.
— Одна морока зі мною,— похитав головою Водоп'янов.
Ройс тільки здвигнув плечима, бо Олексій знову заплющив очі, важко задихав, а обличчя геть посіріло. Проте Руперт заговорив:
— Не можна здаватися, Олексію,— сказав він, сідаючи навшпиньки і надаючи своєму голосу бадьорості,— Адже нам залишилося ждати тільки якихось два місяці. Треба добути їжу — і все буде гаразд. Я обов'язково вполюю щось, коли хоч трохи засіріє. Тоді ми вирушимо в дорогу, поки крижина не розкололась.
— Ви так гадаєте? — кволо запитав Водоп'янов.— Навряд...
— Якщо не зможете йти,— продовжив Руперт,— то повезу вас на санчатах, що їх я зараз майструю. Крижина, очевидно, прямує на схід чи трохи південніше, отже, ми наближаємось до Гренландії або до землі Пірі. Тримайтеся, друзяко!
Може, Водоп'янов і чув це крізь бурхання вітру, але він нічого не відповів. Все було аж надто неймовірним, хоч Руперт і говорив з такою впевненістю. Очі Олексія були відкриті, та в них навіть іскорка не змигнула, коли Ройс витирав йому холодний піт. І раптом стало тихо, ніби світ завмер і спинився на якусь мить. Ройс злякано прислухався...