Бранець своєї землі

Страница 47 из 76

Джеймс Олдридж

— Що вона каже? — повернувся той до Колмена.

— Каже, що впізнала англійського героя, котрий врятував у Арктиці російського льотчика. Пропонує вам порцію безкоштовно.

Жінка простягувала брикетик і усміхалась, показуючи золоті зуби,— жінка з іншого світу.

— Дякую,— мовив Руперт і взяв брикетик.

Він зрозумів, що вона впізнала його за Зіркою, і хутко одійшов, а вона щось говорила йому вслід.

— Дивний народ! — передихнув Колмен.— Краще я не буду вас проводжати. Давайте попрощаємось.

Вони зупинилися біля черги до Мавзолею, кивнули один одному і розійшлись. Міліціонер у сипій формі уважно глянув на Руперта. Той знову згадав про свою Зірку, одчепив її й поклав до кишені.

"На який біс мені ще це?" — глянув він на морозиво, Що почало вже танути.

Коли переходив вулицю, що виводила на Красну площу, хтось раптом ухопив його за рукав.

— Пробачте! — то був Колмен.— Я забув вам дещо передати.

— Господи, як ви мене налякали! — Руперт навіть морозиво впустив.

Колмен пхнув йому щось до кишені.

— Що це?

— Ручка з таємним чорнилом. Руперт перестав уже дивуватись.

— Навіщо вона мені?

— Знадобиться... Можна писати на будь-чому, крім пластмаси. І виявити зовсім неможливо...

— А якже потім проявити?

— Не відаю. Цим займається лише одна людина, там, у нас. Оддасте Полу Пулу. От і все...

Колмен пішов. Він, очевидячки, зробив добрий гак, щоб уникнути стеження. Руперту зараз дуже хотілося мати ясну голову, бо почував себе зовсім збитим з пантелику.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Водоп'янов дві доби тримався на ногах, поки доїхали до Чорного моря, а в кінці шляху звалився, утративши свідомість.

Майже на кожній станції віп злазив, долаючи круті сходинки, і повертався з лакітками: якимись ягодамп, малосольними огірками, круто звареними яєчками, смаженою куркою, раками, пляшками лимонаду та пиріжками з повидлом. На думку Джо, все це нікуди не годилося. Незвична їжа була для неї відворотна.

Всі в поїзді знали Водоп'янова і охоче з ним розмовляли. Руперт почував себе відповідальним за нього, бо Ніна полетіла літаком, щоб усе влаштувати.

Він слухав Олексія, дивлячись па безмежні простори, на бурі вагони, що миготіли за вікном, на телефонні дроти, селянські підводи, на жінок, які працювали в полі, дівчаток з веселими й кмітливими личками, котрі збирали супиці уздовж колії, хлопчиків, що пасли гусей, на глиняні хатки й похмуре небо.

Він ще нічого не розумів, але після дводенцої подорожі збагнув, що мав на увазі Дж. Б. Лілл, говорячи, що ця країна кожного чимось захоплює і хвилює. Так, він мав рацію.

— Вам подобається Росія, Руперте? —— не переставав дивуватись Водоп'янов.

— Дуже цікава країна,— без ентузіазму одказував він.

* * *

Третього ранку вони прибули на станцію Гагра; поїзд зупинився над молочно-білою каймою Чорного моря; о десятій вже було душно, як у пеклі. Вони хутенько винесли речі й вибрались на перон, бо поїзд стояв лише кілька хвилин. їх зустріла Ніна Водоп'янова і ще якісь люди. Олексій раптом захитався й повалився на бік, ніби корабель, що, приставивши пасажирів, раптом сідає на дно.

— Олексію! — злякано вигукнула Ніна.

До них кинулись ті, що супроводжували її. Ніна миттю опанувала себе і послала одного з них подзвонити в санаторій.

— Олексо! — попрохала другого.— Виклич швидку допомогу!

— Зараз подзвоню,— кинувся той.

— Ні. Бери машину та їдь за ними. Скажи, що до Водоп'янова.— Почали збиратися люди, і вона погукала: — Товариші, розійдіться, будь ласка.— Потім до Джо, Ан-джеліни й дітей: — А ви підіть у затінок. Он туди. Ви теж, містере Ройс. Я все влаштую сама. Будь ласка...

Руперт не піддавався — він почував себе винним у тому, що сталося з Олексієм. Той лежав жовтий, ослаблий, тихий. Сили зраджували його, дихання дедалі сповільнювалось...

— Я знала, що це трапиться,— сердилась Ніна, підмощуючи хворому під голову, поки Руперт випростував йому ноги,— знала,— жалібно повторювала вона.

— Я дуже жалкую...

— При чім тут ви! Це його вина. І моя. Не треба чекати. Ви наші гості. їдьте собі. Анатолію Леонтійовичу, одвезіть їх па дачу! Не ждіть нас. Ми відправимо його до санаторію.

Та Руперт продовжував стояти.

— Ви все одно нічим не зарадите,— наполягала вона*

Він зрозумів, що перед ним зараз зовсім інша Ніна Водоп'янова. Оця її тендітність нічого не доказує, і коли вона й дозволяла Джо верховодити собою, то теперь зась. Ніна дивилася на нього гострим поглядом своїх ясних очей, в якому блимало недовір'я, а може, й неприязнь.

— Йдіть з Анатолієм Леонтійовичем,— повторила вопа.

То було прохання, але в її дзвінкому голосі лунали владні нотки.

* * *

їм надали біленьку дачу з фарбованою підлогою, просторою ажурною верандою й садом, де, окрім дерев і квітів, було безліч всілякої городини, а попід тином, мов сторожі, височіли кипариси. Плакуча верба геть закривала один бік дачі і вранці берегла її од сонця. Вона лагідно шелестіла у надвечір'ї, а під нею ховалася маленька хижа, де мешкала одноока доглядачка тітка Марфа.

Щоб дістатися вкритого галькою пляжу, треба було перейти залізничну колію, спуститися звивистою стежкою та перетнути шосе — тоді перед очима простягалось море.

Першого ж дня, коли повернулися додому опівдні, тітка Марфа довго не відчиняла хвіртку. Ніна кликала її, та старенька ніяк не могла знайти ключа. Ройси стояли під палючим сонцем і чули, як вона бурмоче собі під ніс:

— І куди він міг запропаститися!..

Нарешті, полізши за пазуху, таки знайшла. Потім довго ще сміялась над своєю старістю й забудькуватістю.

Ніна повідомила, що буде тепер з ними цілими днями. Джо запротестувала, кажучи, що це зовсім не потрібно.

— Для цього мене послали сюди,— рішуче мовила Ніна,— ми з Олексієм мусимо турбуватися про вас.

Олексій прийшов до тями; він лежав нагорі, в санаторії, звідки виїхав їх зустрічати; тепер знову опинився в ліжкові і лежав непорушно на спині. Йому ліпше, повідомила Ніна, але відвідувати його ще не можна. Зараз, коли він зліг, Ніна більше не губилась і не стояла збоку — виявилось, що вона аж надто рішуча, з вольовим характером; вона сумлінно виконувала всі свої обов'язки щодо гостей, проте, як помітив Руперт, ставилась до них із деяким розчаруванням та недовірою.