Він бачив те, що й вона, проте його дратував не зовнішній вигляд москвичів, а надмірна розкиданість цього велетенського міста. Тут були цілі зелені масиви, принадні, обсаджені деревами проспекти й бульвари, широкі, схожі на гірські долини, вулиці, монументальні, але привітні будинки. Він розумів, що вимагати затишку від такого міста було б нерозумно. І робив висновок, що масивність будинків спричинялась різким кліматом і характером цього північного народу. Зате університет, який дуже сподобався йому, свідчив про новий напрямок архітектури, що втілював найкращі досягнення і мрії цих людей.
— Подобається? — з гордістю запитав Олексій, коли вони розглядали величні вежі.
— Чудово,— відповів Руперт.
— Тридцять тисяч студентів!
— Уявляю.
— Може, зайдемо, подивимось?
— Ні, ні,— одмовився Руперт.
Він нагадав собі, що приїхав оглядати руїни грецьких полісів, а не нову споруду університету. Він приїхав сюди не за тим, щоб його дивували — навіть на користь Дж. Б. Лілла,— хоч і почував, що піддається спокусі.
— Тоді ходімо далі,— знову взяв його Олексій під руку. Руперт поморщився: надто вже міцною була хватка
цього росіянина.
* * *
Не встигли вони отямитись від усього, що бачили вчора, як уранці Олексій знову приїхав до них у "Метрополь", де довелось ждати цілу годину, поки подадуть рідко зварені яйця. Олексій тим часом розважав Джо своїми згадками про їхнє перебування на кризі, де він безперечно б загинув, якби Руперт не виявився таким хоробрим і наполегливим.
— Як гарно жити на світі! — вигукнув він, ждучи підтвердження Руперта.— Варт було все це вистраждати, чи не так? Чудово, що всі ми зараз тут, у Москві!
Джо майже не слухала: вона сердилась, що так довго не дають снідання, і ляснула Тесе, коли та запхинькала. Мала не плакала, але з докором глянула на батька. Руперт лагідно похитав головою й мовив: "Нічого". Вчора Тесе жалілася, що в неї болить живіт, та він завжди болів, коли їй хотілося привернути до себе увагу.
Не помічаючи їхнього настрою, Олексій заявив:
— Сьогодні, Руперте, вам вручать Зірку. О дванадцятій мусимо бути в Кремлі.
— А де ваша дружина? — запитав Руперт. боячись, щоб Джо не розвередувалась.
— Вона в інституті. А тітка готує нам святковий обід. Замочимо вашу Зірку.
— А що робити з дітьми? — спитала Джо: їй будь-що хотілося викрутитись.
— Візьмемо їх з собою,— заспокоїв Олексій.
* * *
Опівдні Руперту вручили Золоту Зірку у блідо-голубій залі Кремля. Голова Президії Верховної Ради, імені якого він не знав, сказав йому по-російськи, що він сміливець і що Радянська країна шанує мужніх людей.
— Людям властиво здійснювати героїчні вчинки,— мовив він, приколюючи Зірку до вилоги його сірого піджака.— І не лише задля своїх ближніх, а й для всього людства.
Він усміхнувся, глянув на Руперта своїми карими очима й потиснув руку.
Потім вони пройшли довгим коридором і опинилися па заллятому сонцем майдані, де виблискували золоті бані кремлівських церков.
* * *
Водоп'янови мешкали біля колишнього аеропорту, і міністерська машина зупинилася в дворі, посипаному піском, де кілька чоловіків змагалися в доміно на довгому столі під великим навісом. Пустився дощ, і вони хутко затарабанили фішками, а коли задощило ще дужче, кинулися тікати.
— Ну й боягузи! — вигукнув Олексій.
Вони приєдалися на сходах до нього й Руперта.
— Льотчики! — гордо відрекомендував їх Олексій. І вказав Рупертові на опецькуватого сивого чоловіка.— Ось він облетів уздовж і впоперек Антарктику. Стрічався там з англійцями. Ми з ним великі друзі.
Руперт розумів, що потрапив у коло арктичних льотчиків, де Олексія знають і люблять. Хтось тиснув йому руку, хтось жартував, і всі дивилися на гостя з щирою гостинністю й пошаною, як люди, що знають ціну мужності.
Піднявшись сходами, зайшли до невеличкої квартири і всілися в кімнатці, яка була одночасно вітальнею, кабінетом і спальнею. Ніна, зодягнена в шовкову коричневу сукню, вітала їх так само радо, як і льотчиків. У незвичному для англійців одягу вона здавалася тендітною, хоч у ній відчувався владний характер, який ніби позбавляй її жіночності. Трималася вона трохи насторожено. Це бентежило Руперта, він пожалів Ніну і вирішив попередити Джо, щоб та її навмисне не дратувала.
Ніна сказала, що запросила свого десятилітнього небожа Сергійка погратися з Тесе і Роландом.
— Сергійку! — покликала вона.
Зайшов гарненький білявий хлопчик з такою ж прозорою шкірою, як у Ніни; щоки його були ніби з морозу, очі, вилиці, підборіддя — все таке російське, до того ж він, теж по-російськи, тримався з усіма, як рівня.
— Машо! — звеліла Ніна.— Принесіть, будь ласка, вино.
Вона хотіла відрекомендувати тітку Олексія, але той, обійнявши стареньку, пригорнув її до себе й пояснив:
— Колись я тікав од неї, а вона мене стьобала... Він переклав сказане, і тітка посміхнулась.
— Навіщо так жартувати? Вони ще й справді повірять! Старенька метнулась до кухні, а він кричав їй услід:
— Але ж це правда. Сама знаєш!..
Олексій ледве зійшов сходами нагору, а тепер так само важко пересувався по кімнаті, розливаючи вино й горілку. Тесе тулилась на канапі до Джо й Анджеліни, а Роланд пішов із Сергійком на балкон, де вони фотографували один одного. Маша принесла гарячі пиріжки. Джо запропонували па вибір мускат, портвейн чи лимонад.
— Ні, ні, я не хочу горілки,— мовила вона.
Олексій цокнувся з Рупертом, і всі вихилили пекучу білу рідину та крекнули: "К-х-е!"
— Ще по одній? —— Ні, досить.
Олексій все одно налив, але Тесе шепнула матері, що хоче до вбиральні. Джо захвилювалась: вона не знала, чи є у них вбиральня...
Вона тихенько спитала:
— Може, підождеш?
Тесе заперечно хитнула голівкою, і Джо благально глянула на Руперта. Ніна помітила це й зрозуміла.
— Тесе, ходімо зі мною,— і вопи вкупі з Апджеліною вийшли з кімнати.
— Вам подобається Росія, Руперте? — спитав Олексій, ніби вони щойно зустрілись.
— Так,— відказав той.— Дуже цікаво...
— Ви ще багато дечого побачите. Все, що захочете.
Зазирнула тітка і щось сказала йому іго-російськи. Олексій підвівся й застогнав. Зціпивши зуби, він ухопився за край стола.
— Тобі б краще посидіти,— звернулась Ніна.— Та не пий більше. Прошу тебе.