Руперт непевно мовчав.
— Можливо... Адже "холодна війна" точиться, що тут казати...
— Візьмемо хоча б твою роботу. Майже всі метеорологічні дослідження мають військове значення, особливо твої останні експерименти в Арктиці. Вивчення верхніх шарів атмосфери поблизу полюса дає багато для передбачення радіоактивних опадів.
— Атож.
— А хіба тебе це турбувало? Хіба ти вважав це непотрібним?
— Нітрохи. Може, воно і є невід'ємною часткою суспільного прогресу. Тоді я згоден. Я ж пе ідіот, не пацифіст і не політичний недоумок. Я знаю, що відбувається жорстока боротьба.
— Тоді ти мусиш зі мною погодитись, що ми — часточка нашого суспільства і намагаємось робити те, що й воно: вижити.
— Я не заперечую суспільної вартості роботи розвідника,— одказав Руперт.— Вона необхідна. Проте це не значить, що я мушу нею займатися.
— А чому б ні?
— Не знаю. Нікому не хочеться бути шпигуном. Це просто під час війни, але дуже неприємно в мирний час.
— Хіба ж тепер мирний час? Невже ти не розумієш? І до того ж така робота дасть тобі все, чого бажаєш. Якщо ти підеш до нас, то дістанеш повну незалежність. Я знаю, що на тебе можна покластися, а ти використаєш всі свої здібності і навіть далі розвинеш їх. Адже, кажучи одверто, ти, може, перший раз у житті станеш по-справжньому корисним і діяльним членом суспільства.
Руперт засміявся.
— Ви аж надто все прикрашаєте! Навіщо?
— Ні. Таки так. Це найбільш приваблива робота, про яку тільки можна мріяти. Майже необмежене поле діяльності, та й самій роботі немає кінця. Повір мені, Руперте, щойно ти навчишся дивитися на все очима розвідника, обмацувати все кінчиками стратегічних нервів, то вже ніколи, не кинеш цієї роботи. Все інше здаватиметься тобі нудним. Ти побачиш кожну країну, навіть свою власну, в іншому світлі. Твоя спостережливість незмірно зросте. Запевняю тебе, це пречудова, високоінтелектуальна й дуже потрібна робота.
— Я вірю вам,— одмовив Руперт.— Проте не думаю, щоб з мене вийшов справжній шпигун.
— Звідки тобі знати, коли не пробував?
— Дозвольте подумати...
— Але будемо вважати, що ми попередньо домовились,— наполягав адмірал.
— Не ловіть мене на слові. Дайте спершу розглянутись. Я хочу побачити все на власні очі.
— То, значить, згода?
— Що ж. Можливо...
— Коли хто-небудь з наших звернеться до тебе в Москві з невеличким проханням, ти допоможеш? Все може трапитись...
— Добре,— закінчив суперечку Руперт.
— Чудово. Я радий, що ти з нами, Руперте.
Руперт не був певен, що він так-таки зовсім з ними. Проте його захопила настирливість Лілла. Такий він уже чоловік — Дж. Б. Лілл. Коли після чаю, за яким обговорювали сімейні справи, він вийшов у парк, то раптом відчув, на превелике здивування, що все, про що казав йому адмірал, бентежить його і збуджує уяву.
Що ж, може, й справді все це так цікаво...
Частина третя
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
Вони відпливли з лондонського порту на білому російському турбоелектроході "Балтика", і поки він стояв біля причалу, Маєвський під акомпанемент веселих маршів, що линули з суднової рубки, кричав їм знизу свої побажання. Джо тримала в руках величезний букет, подарований Маєвським, і з недовірою поглядала на російських матросів, капітана та стюардес, сумніваючись, чи зможуть вони вдаднати з таким велетенським кораблем. Матроси хвацько трималися, як усі матроси світу, та командний склад не був схожий на англійський. Капітан і його помічника поводили себе аж надто просто, навіть недбало, а стюардеси опікували пасажирів, ніби родичів.
Джо зарані знала, що все буде не так.
— Яке тут усе застаріле! — обурювалась вона, побачивши над койками оксамитові завіски. їм надали три суміжні каюти, і всі ставилися до Руперта з особливою увагою її цікавістю. Вони взяли з собою Анджеліну, без якої Джо не могла, і та спала з дітьми. У Джо й Руперта була своя каюта, а крім того мали ще й третю — про запас.
— Може, містеру Ройсу схочеться перепочити,— пояснив помічник капітана.
"Як вони не схожі на французьких, італійських, американських чи англійських моряків",— думала Джо, і хоч було напрочуд тихо й спокійно, і навіть здавалося, що корабель рухається сам собою, вона ніяк не могла заспокоїтись.
— Ти краще поглянь, який це чудовий корабель,— втішав її Руперт.— Збудували його в Голландії, а вони добре його доглядають.
— Ні, тут чогось не вистачає...— бурчала Джо.
Вони поминули Копенгаген у неділю; зелені вежі, червоні дахи, невеличкі яхти, бензосховища "Бссо" здавалися такими європейськими, що Джо мало не заплакала, прощаючись з ними. Вночі повз них пропливали червоні вогні балтійських кораблів: радянських траулерів, маленьких лісовозів з тупою кормою, турбоелектрохода, точнісінько такого, як їхній. Море було тихе, свинцеве, північне. Та коли Джо побачила ленінградський порт — чистенький і все ж якийсь непривітний, з давно нефарбованими будинками,— вона вчепилася в рукав Руперта.
— Яке тут усе похмуре.
Російські жінки па палубі махали хусточками й перегукувалися з тими, хто ждав їх на березі; їхні радісні дзвінкі голоси ніби висловлювали щастя повернення з чужого світу. Нарешті вони вдома! Джо дивилася вниз і, незважаючи на веселу музику, була переконана, що їй тут не сподобається.
— Це чомусь нагадує мені війну,— зауважила вона.
* * *
Олексій Водоп'янов з дружиною і ще четверо чоловіків у довгих сірих дощовиках зустріли їх у Москві, на Ленінградському вокзалі. Руперт переконався, що всі його сподівання підтвердились і одночасно заперечувались. Краще було ставитися до всього, як повчав Лілл. Та він одразу відчув симпатію до цієї країни.
Руперт дуже зрадів, побачивши Олексія. Той гучно вітав його, важко шкутильгаючи на все ще неслухняних ногах. Олексій обійняв друга, тулячись до лиця своїми шорсткими щоками і заливаючись сміхом, мовби це був найщасливіший день у його житті. Руперт легенько відсторонився. Але той знову схопив його в обійми, вигукуючи:
— Руперте. Ех, Руперте!..
— Драстуйте, Олексію,— вимовив, нарешті, Руперт. Вони роздивлялися один одного, і Руперт дивувався, що
Олексій такий кремезний і присадкуватий. Потім згадав, що ні разу не бачив його на ногах. Широке обличчя, густа кучма неслухняного чорного волосся, могутні обійми свідчили, що Олексій поправився — життя і щирість так і буяли в ньому. На відлозі піджака сяяли дві Золоті Зірки, і Руперт здивувався, що їх дві.