Далі годі було щось розібрати: голос Водоп'янова то віддалявся, то оживав; вони обмінювались компліментами, жартували відносно їжі й скінчили розмову гарячими обіцянками знову зустрітися.
— Коли я повернусь, то всім розповім, що ви зробили для мене,— запевнив Олексій.— Тут я мовчу...
Якщо Олексій і хотів йому щось натякнути, Руперт не одразу вловив — зв'язок був поганий, і доводилось напружувати нерви і слух. Та потім він захвилювався.
— Олексій мусить їхати додому,— пояснив він Джо.— Неодмінно! Якщо може витримати переліт, американці не мають права його ув'язнювати. Я сам цим займуся!
* * *
Якби в ньому не було стільки рішучості, то Руперт гарненько подумав би, перш ніж дзвонити до американський посольства. Посол відбув до Нью-Йорка чи Вашінгтона, проте його заступник дав згоду прийняти Руперта.
— Що ти казатимеш йому? — спитала Джо, коли Руперт уранці зодяг свого улюбленого сірого костюма, який тепер висів на ньому, ніби мішок. Він так скривився, що Джо розреготалась.
— Я нітрохи не повнішаю,— скрушно зітхнув він.
— Хіба ж од самих уколів поправишся. Треба їсти як слід.
Тричі на тиждень йому вводили глюкозу й вітаміни, але слабість не проходила. До того ж його просто вернуло од їжі. Джо накупила портеру, та од нього тільки розморювало, і він щоразу післяобід засинав.
— Я попрошу їх одпустити Олексія,— заявив він.— Вони, очевидно, не розуміють, що йому довелося пережити.
Джо уважно глянула на нього. Він був страшенно худий, тіло, здавалося, тонуло в одязі. Та бліде зморене лице було спокійне і впевнене.
— Мабуть, я поїду з тобою в таксі,— сказала вона.
— Навіщо?
— Ти ще впадеш десь по дорозі.
— Не вигадуй,— розсердився він.
Руперт був на Гросвенор-сквер у призначений час. Почекав трохи в невеликій приймальні, і його запросили до кабінету, що був прикрашений двома полотнами Тулуз-Лотрека і базграниною американських абстракціоністів.
Руперт оглядав їх, коли до нього підійшов ошатно вдягнений і аж надто люб'язний джентльмен, типовий дипломат, що звик приймати численних відвідувачів. Правда, щодо Руперта, як і всі тепер, він не міг стримати цікавості, яка, мабуть, і була головною причиною того, що містер Олтертон згодився його прийняти.
— А ви непогано виглядаєте,— заявив віп.
— Невже? — тільки й спромігся видушити з себе Руперт.
Що ж побачив перед собою американець? Молодого англійця з вищого товариства, якому властиво ухилятися од будь-яких патяків на особисте, що є привабливим і одночасно відразливим, Знову виникла прірва, і її не подолати ні звичайною мовою, ні дипломатичними навичками та підкресленою чемністю. Містер Олтертон відчув відстань між собою й відвідувачем, хоч він так уже до цього звик, що тільки здвигнув плечима. Адже в нього теж було почуття власної гідності й пиха, хай навіть не така надмірна, як у англійців.
Обидва знали вимоги етикету, і тому не поспішали переходити до справи. Олтертон пам'ятав Рупертового дядька, а дружина зустрічалася у вищих колах Парижа з його матір'ю, котра через два дні після врятування сина спокійнісінько повернулася до своєї мисливської хижі. (Вона любила сина, та зараз, коли з ним усе гаразд, одразу заспокоїлась, ніби таке з ним траплялося ледве не щодня).
— Це правда, що ваша матінка захопилася "християнським вченням"? — поцікавився Олтертон.
— Здається, так,— ухилився Руперт.
— А чому, як ви гадаєте?
— Не можу знати.— Руперт ніколи не задумувався над дивацтвами матінки.— Певно, вірить у переселення душ або в щось подібне.
— Невже?..
Час було переходити до справи, і він заявив, що його непокоїть доля Водоп'янова.
— Росіяни вважають, що ви не хочете його відпускати.— Олтертон мовчки кивнув.— Я розмовляв з ним по телефону. Він нібито почуває себе цілком добре. І я подумав, що вам належало б перевезти хворого з військової бази в якесь інше місце, звідки росіяни могли б його забрати.
Олтертон слухав прихильно, оскільки ні Руперт, ні його докази не викликали заперечень.
— Я не дуже-то в курсі...— пробачився він,— проте передам ваше прохання.
— Він багато витерпів,— пояснив Руперт.— Може, ви розтлумачите їм це? Мені було значно легше, адже я ходив, а для нього все це було такою мукою, що вам і уявити собі годі!
— Мабуть, у них є підстави затримувати його,— зауважив Олтертон.— Можливо, стан здоров'я...
— Звичайно,— зітхнув Руперт.— Але йому дуже хочеться додому. Адже тільки думка про рідних давала нам силу боротися. Я не заспокоюсь, поки він не одле-тить.
Олтертон розумів це, проте лиш здвигнув плечима.
— До нас не часто потрапляють російські льотчики. Тому й не поспішають...
— Немає у них підстав його затримувати. Все одно ж рано чи пізно доведеться одпустити.
Олтертон сів на свій порожній стіл. Він був такий добрий та улесливий, але ж усе не так легко вирішується...
— Оскільки я розумію, їм дуже хочеться знати, що він там робив.
— Дарма. Олексій не з говірких.
— Нелегка справа,— признався Олтертон і знову запевнив, що передасть, куди слід.— Ці росіяни завжди зчиняють галас...
Потім погомоніли ще трохи про яхту, модель якої привернула увагу Руперта. Олтертон хвалився, що яхта "Бум" належить йому та заможному старшому братові. Сам він любить відпочивати в Ньюпорті, а потім бере участь у перегонах до Багамських островів на кубок губернатора. Оце так відпочинок!
У Руперта теж колись була яхта, од якої він відмовився. Тепер читає лише про них у газетах.
— У всіх дванадцятиметрових яхт надводна основа однакова,— зауважив він.— Мабуть, різниця лише в підводній частині. Згадайте невдачі "Скіпетра".
— Так,— важко зітхнув Олтертон.— Тепер будують великі яхти. А це потребує до біса грошей. Скільки їх розвелося тепер у людей...
Руперт не любив говорити про гроші, та й час було вже йти. Олтертон запропонував йому десь зустрітися за інших обставин. Ну, звичайно! Хоч, виходячи, Руперт зовсім не знав, чи допоміг чимось Водоп'янову. Одначе зробив усе, що міг...
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Олексія не відпустили, а Руперт так захворів, що на деякий час зовсім забув про нього.
Якось уночі він раптом прокинувся од гострого болю в попереку та різачки у животі, підскочила температура. Джо послала Анджеліну по Меріен Крейфорд, котра мешкала неподалік.