— Зараз?
— Авжеж. Нам дуже цікаво послухати.
Руперт потер свого кістлявого носа. А як же бути з його скромністю? Вірніше — з його нахилом до самоприниження?
— Мабуть, зараз мені важко...— почав він викручуватись.— Вас головним чином цікавить Водоп'янов та його екіпаж?
— Так. Але ми з охотою послухаємо про все.
— Коли я плигнув, живий був лише Водоп'янов,— почав Руперт.— У нього відібрало всю нижню половину тулуба.
— Як же вам пощастило врятувати йому життя?
— Ми просиділи зиму в кабіні літака, а потім рушили кригою до острова Патріка, де нас і підібрали мисливці. Водоп'янов зовсім занепав. Навіть хотів топитись, щоб позбавити мене турбот. От, мабуть, і все... Можу лише додати, що він залишився в американському шпиталі, коли мене забрали. Йому й досі погано.
— Як саме погано? Говорити він міг?
— Звичайно.
— І не жалівся?
— На що?
— На шпитальні умови.
— Чого б йому жалітися? Там чудовий догляд.
— Це добре,— погодився Маєвський.— Але як, по-вашому, чому американці не відпускають його?
— Бо його не можна ще перевозити.
— Так, але вони не дозволяють навіть відвідати його. Ми пропонували послати за ним літак.
— В Туле? — посміхнувся Руперт.— Навряд чи дозволять. То ж їхня найбільша арктична база.
— Гаразд. Тоді ми запропонували одіслати його своїм літаком на батьківщину або в Канаду й обіцяли заплатити. Знову відмовились. Чому ж вони тримають Водоп'янова? За міжнародним правом це не дозволяється...
— Він важко хворий,— наполягав Руперт,— Повірте мені.
Маєвський похитав головою.
— Вони навіть не надіслали нам медичного висновку... Руперт здвигнув плечима. Це нагадало йому "холодну
війну".
— На жаль, нічим не можу зарадити. Маєвський не здавався.
— А я вважаю, що можете. Адже ви тепер добре знаєте Водоп'янова.
— Більш-менш.
— В такому разі, містере Ройс, ви мусите розуміти, як йому хочеться додому.
— Звичайно, не менш, ніж хотілося мені.
— І ви згодні сказати це їм?
— Кому?
— Хоча б кореспондентам газет.
— Навіщо?! — спитав Руперт.— Йому ж там зовсім не погано. І американці неодмінно одішлють його, коли оклигає.
Маєвський похитав головою.
— А ми гадаємо, що ні. Тому й тривожимось. І просимо вас заявити, що йому хочеться додому. Треба зробити це, поки вони не вигадали, що він зовсім цього не бажає. Будуть тримати його силоміць, а писатимуть казна-що.
— Дурниці! — вигукнув Руперт.— Я цьому не вірю. Маєвський серйозно глянув на нього.
— Ах, містере Ройс, ви не знаєте, як робляться такі справи. Можна вас ще запитати?
Руперт мовчки ждав.
— Літак Водоп'янова збили?
Ройс аж підскочив. Таке йому і в голову не приходило. Збили? Хто? Американці? Можливо. Але ж чому вони про це мовчать? Чому не галасують?
— Не знаю,^ одказав Руперт.— Я навіть про це не думав. Справді не знаю.
— Ви знайшли літак на вісімдесят сьомій паралелі?
— Приблизно там.
— Тобто за триста-чотириста миль від Гренландії. Арктика нікому не належить. У всякому разі, не Америці. Вони не мають права збивати літаки за Полярним колом та ще так близько від нашої країни.
— Я сумніваюся, щоб вони збили його,— сказав, трохи подумавши, Руперт,
Значить, то була катастрофа? . Руперт не міг чогось певного сказати, проте він вважав, що американці неодмінно зчинили б галас, коли б збили російський літак. Все сталося надто далеко од Гренландії. Може, американці воліли за краще мовчати? Якщо їхній радар помітив літак і вони вислали перехоплювач, то це вже нагадувало військові дії, хоч той і летів за сотні миль од американської бази. Чому ж Водоп'янов про це мовчав? Може, він теж чимось завинив? Руперт схилявся до цього й тому спитав:
— А чому ви одразу не заявили про зникнення літака? Адже ваша преса жодним словом не прохопилася щодо цього.
— Ми ніколи не оголошуємо про такі речі. Ви коли-небудь чули, щоб у нас в Арктиці розбивалися літаки?
— Ні, не чув, проте...
— Розуміється, все це стосується лише нас самих. Ми довго шукали...
г— А що ж усе-таки робив ваш літак на вісімдесят сьомій паралелі?
— Провадив геофізичні дослідження. Тобто те саме, що й ви.
— А звідки вам відомо, чим ми займалися?
— Про це повідомив ваш журпал "Аероплан".
Руперт пересів на підвіконня і став милуватися трояндами за сусідською огорожею. Він оце вперше помітив барвисте буяння дикої краси, що нагадала йому про життя і сповнила радістю жити й почувати. І йому чомусь здалося, що він мусить вирішити, хто правий, а хто ні в жорстокій суперечці двох світових гігантів. Вважалось, що винні росіяни. Але ж Водоп'янов не спричиняв "холодної війни", і Руперту навіть мимоволі не хотілося свідчити проти нього. Він не бажаів, щоб Олексія тримали як шпигуна. Проте чи справді він не винен? Чи не займався таки стеженням за американськими радарними станціями?..
— Ні, я нічого не знаю,— щиро заявив Руперт.
— Чого не знаєте? — спитав Маєвський, ніби відповідаючи жартом на жарт.
А Руперт справді вагався, до якого берега пристати, хоч був не з тих, кому важко зробити вибір і хто весь час карається всілякими проблемами. Йому треба якось діяти, не забуваючи про Водоп'янова. А що б він перш за все хотів для Олексія? Руперт пригадав, у якому стані він був сам кілька тижнів тому. Він благав, щоб його одіслали додому, де він матиме той тихий рай, який допоможе забути всі муки, що їх вони спізнали в крижаній пустелі.
— Я не відаю, що робив в Арктиці Олексій,— озвався він.— Ми ніколи про це не розмовляли. Але, очевидячки, він мав для цього не менше підстав, ніж я. Американці мусять одпустити його, коли почуватиме себе добре. Можете не турбуватися.
— А як ви гадаєте? Чи не змогла б його дружина приїхати до нього?
— Звичайно. Але навряд чи пустять вони її на базу. Маєвський зітхнув.
— Авжеж. Ви маєте рацію.
Обидва сиділи в кріслах — Руперт і Маєвський,— а Джо мовчала навпроти Головкіна на позолоченому італійському стільці. Той теж не зронив і слова, тільки очі його то щурились, то посміхались. Джо роздивлялась їхні костюми. Дивно, зодягнені, як люди! Такі самі штани, як у Руперта, і навіть білі манжети виглядають з рукавів. У Маєвського золоті запонки й годинник. Невже навмисне вирядились? Можливо! Та скільки б цей Маєвський не сміявся, а той другий не мовчав, вона певна, що це спеціально підіслані люди, добре навчені своєму реместву.