— Авжеж,— потвердив він.
Та що було далі, вже не побачив.
Частина друга
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Руперт почував на собі увагу публіки, і це дратувало його. Він так лютував, що навіть Джо, яка насолоджувалась радістю його повернення, була здивована.
— Але ж ти звершив подвиг,— повторювала вона. А за нею всі.
— Ні,— одказував він.
Все було таке стомлююче і жахливе, що йому навіть згадувати не хотілось.
— Справді,— казали вони,— ви ж ризикували власним життям, рятуючи його.
— Нічим я не ризикував. Літак мусив повернутися. Звідки мені було знати, що я зостанусь там на кілька місяців.
Але для них усе було аж надто незвичайне, щоб отак просто судити.
* * *
А що ж таки було?
Його підібрали звіролови з арктичного судна, що належало мисливській компанії в Ісаксені, Переслідуючи здобич, вони потрапили в полярну зону. Звідти одвезли його на острів Мельвіль, куди англійці надіслали літак, щоб приставити Руперта (і те, що лишилось од Водоп'янова) на американську станцію в Туле. Спочатку Ройс тримався на ногах і навіть весело жартував — так підбадьорив його несподіваний порятунок, але що дужче цікавилися ним та кричали про подвиг, то більше він занепадав, бо пережите давалося взнаки. В Туле, де американці тримали його й важко хворого Водоп'янова в шпиталі з кондиціонованим повітрям, він уже не вставав з постелі. І це гнітило його. Біла стерильна палата нагадувала йому крижану пустелю, з якої він щойно вибрався. Незважаючи на увагу й чудовий догляд, він прохав щонайшвидше одіслати його додому.
І все ж радість повернення до життя бавила його, як дитину; метушня людей, які приходили до нього, була чомусь така приємна, що він навіть дозволяв няні читати з американських журналів про всі події у світі за сім місяців його відсутності. Він міг би читати й сам, але лікарі твердили, що це дає особливий ефект, ось чому біля нього
постійно бубоніли з американською вимовою про герць Рокфеллера з Гарріманом за крісло губернатора штату Нью-Йорк, про надзвичайний з'їзд Комуністичної партії Радянського Союзу, чемно, але сухо повідомляли про поїздку Макміляана до Москви й про те, як Кастро переміг на Кубі.
— Тоді я небагато пропустив, еге ж? Світ лишився тим самим, із тими самими проблемами й труднощами.
Він говорив по радіотелефону з Джо — їх кволі голоси ледве пробивалися крізь шипіння й тріск апаратури.
— Якщо ти здоровий, то приїзди! — благала Джо.
Легко сказати! Йому давно вже остогид цей американський шпиталь, де вдень і вночі кололи його різними препаратами. Антибіотики, вітаміни й таке інше. Він відмовлявся, кажучи, що вже здоровий. Вони сміялися! Тоді він зажадав од англійського льотчика, що прийшов навідати його, одіслати його до Англії першим же літаком.
В Сюрреї його знову поклали до шпиталю, поки не зможе самостійно ходити. Джо, очі якої так і сяяли од щастя, була страшенно зажурена, побачивши його. Він ждав цього. Адже вона хотіла зустріти колишнього Руперта, повного сил, енергії і здоров'я. Він ніжно поцілував її і заявив, що хоче додому. Бо почував себе добре. Йому просто потрібна домашня їжа і чисте повітря.
Лікар і Джо намагалися вмовити його, але Руперт і слухати не хотів. Він лежатиме в рідному Хемпстеді, а не в цій стерильній пастці. Вони з дружиною так мріяли про зустріч, і він певен, що домашній спокій та затишок швидко відновлять йому сили й допоможуть забути все пережите.
Військовий лікар, невисокий, гострий на око, вирішив бути прихильним до нього.
— Гаразд,— мовив він.— їдьте додому. Проте пам'ятайте й про лікування, бо зостанетеся без зубів та без ніг, не кажучи вже про шлунок і легені...
— Авжеж,— вигукнув Руперт.— Дайте мені тільки свободу, і всі мої хвороби де й подінуться.
floro одвезли в санітарній машині, але од хвіртки пішов сам. Тепер він уже знав ціну газетним фотографам і писакам, тому не хотів навіть бачити їх. Бо вперто не визнавав жодного героїзму в своєму вчинкові і нітився та нервував, коли навколо нього зчиняли галас.
Діти теж дивилися, як на чужого. Роланд підріс, змінився; він не виявив ні здивування, ні радості, що завдало Рун ортові легкого болю. Тесе також виросла, а його зовсім не пам'ятала. Проте з нею Руперт відчув себе спокійно і впевнено, як і з Джо, бо одразу ж зайняв у її дитячому світі належне місце.
— А ти справді той таточко, що був у мене раніш? — допитувалась вона, здивовано споглядаючи його худе лице своїми великими, як у матері, очима.
Для Тесе він помер, а потім воскрес. Іншого пояснення й бути не могло. А Роланд кинув на неї зневажливий погляд і заявив:
— От ще дурепа. Звичайно, той самий.
Роланд ніколи не висловлювався так грубо, і Тесе запротестувала.
— Любі мої,— втрутився Руперт.— Не треба сваритися через мене. Все уже минуло. Годі згадувати про це...
* * *
Через хворобу Руперт не відчував радості повернення додому. Він почував себе гірше, ніж самому хотілося. До того ж не розумів, що трапилось, чому раптом став таким немічним? Адже навіть у шпиталі почував себе гаразд, хоч і не міг ходити та схуд на цілих сорок п'ять фунтів: тіло геть висохло, і жалко було дивитися на гострі кістки й туго напнуті жили.
Крім того, його бентежили нові турботи: він став героєм та щодня тільки й чув про це. Жодна газета не могла змовчати. Хіба ж це не мужність: плигнути з літака на кригу, а потім — яка трагічна усмішка долі! — вижити в неймовірних обставинах (хоч саме про них ніхто не знав, бо Руперт не бажав розповідати). Та ще в нього вимагали деяких пояснень...
Хто цей росіянин і що він робив на 87-й паралелі? Якщо літак зазнав аварії, то чому Радянський Союз мовчить про це? Чи не шукав він американські оборонні споруди на Півночі? Цей Водоп'янов — не хто інший як повітряний шпигун, котрий назирав за системою обслуговування американських ракет чи за їхніми базами в тих місцях!
Водоп'янов досі зостався в Туле. Росіяни прохали вернути його і навіть хотіли прислати літак (на базу!). Та американці відповіли, що він надто ще кволий і не в спромозі рухатись. Проте якби навіть і міг, вони нізащо не пустили б російський літак у саме серце своєї оборони — це, на їх погляд, було б величезним глупством. Росіяни не вірили жодному їхньому слову і настійно вимагали одпустити Водоп'янова. На якій підставі його затримують?