— Чого вам? — розсердився Руперт.
— Ви думаєте, що робите? Киньте сокиру! Киньте, Руперте...
— Навіщо? — сердився той.— Я знаю, що роблю.
— Киньте! — благав Водоп'янов.
Руперт підійшов до нього, змученого і знесиленого, сів поряд і взявся пояснювати, яку вентиляцію хоче зладнати. Та Водоп'янов усе намагався відібрати в нього сокиру. Що вона йому заважає?
— Я нічого поганого не накою. Дарма хвилюєтесь,— мовив він заспокійливо.
Руперт спотикався по фюзеляжу і ніби здалеку чув голос Водоп'янова, який кричав щось таке про примус. Кілька разів падав, та, поборовши млявість, взявся завершувати свій план: почав рубати дірку в стіні. Тільки б не помилитися та вцілити проти вітру. Він погано бачив, бо всередині було темно. Проте був певен, що все йде як слід. Рубав по стіні тут і там, падав, зводився і знову рубав. Треба кінчати. Мерщій...
— Так чи ні? — запитав він Водоп'янова, який не міг більше кричати і байдуже споглядав, як Руперт калічить фюзеляж.
Гахнувши ще раз, Ройс пробив стіну і, не втримавшись на ногах, брязнув на підлогу. Довго лежав, відсапуючись та радіючи своєму успіхові. Хоч не був певен, що це так. Повернувшись, почув тривожний крик росіянина.
— Нічого! — примирливо сказав по-російськи Руперт і втратив тяму...
* * *
Спостерігаючи все це, Водоп'янов розумів, що не слід панікувати. Кілька секунд він лежав, роздумуючи, як бути. А що він може зробити? Адже навіть не знає, живий Руперт чи ні. Англієць лежав, скоцюрбившись, біля діри, крізь яку струменіло холодне повітря. Перш за все, вирішив Олексій, він мусить доповзти до товариша й дізнатися, що з ним. Якщо мертвий, тоді — кінець.
— Ну, брат,— спонукав він себе,— вперед!
Але людині з паралізованими ногами не так-то просто виконати наказ.
Він сповз на долівку, мало не перекинувши ліхтар. Бідолаха закричав, боячись втратити свідомість од пекучого болю, ніби йому всадили в живіт розжарений снаряд. Він лежав долілиць, почуваючи, що не зможе й ворухнутись. Якби хоч трохи рухались ноги! Напружив свою волю. Од цього все тіло зросив холодний піт. Сльози покотилися по щоках. Олексій злісно кляв ноги, які були тут, але не ворушилися. Він наказував їм, та дарма.
— Диявол! — простогнав він і заплющив очі.
Та через мить знову підвів голову і глянув на англійця, який лежав нерухомо, схожий у своїй вовняній куртці на кудлатого собаку. Водоп'янов був одягнений лише до пояса, і зоставатися на підлозі — значило застудитись, тим більше, що ноги нічого не відчували.
Схопившись за спальний мішок Ройса, він спробував підтягнутися, але мішок посунувсь до нього. Все рухалось, все кудись пливло. Навіть килимок на підлозі. Олексій одкинув його і вчепився в холодний метал.
Коли нарешті доповз до Руперта, сили зрадили його. Кілька хвилин лежав нерухомо, хапаючи ротом холодне повітря.
— Ох, Водоп'янов,— простогнав він.— Не щастить тобі.
Посунувся ще трохи і взявся трясти англійця, борода й волосся якого геть задубіли.
— Ви живі? — запитав.— Ну ж бо, просинайтеся нарешті!
Руперт важко задихав. Очі його були напіввідкриті, а довга задубіла борода злегка ворушилась.
— Дякую,— прошепотів Водоп'янов, сам не знаючи, кому дякував. Мабуть, Рупертові, од якого залежало його життя.
Та його ще треба було запхати в спальний мішок, і Олексій взявся за це спершу руками, а потім головою й зубами: він штовхав, підтягував, перекидав безсиле тіло англійця. Це була дивовижна робота, хоч Руперт зараз такий худий і легенький, та Олексієві він здавався велетнем...
Він навіть не знав, як йому все вдалося і скільки спливло часу, та, вкривши нарешті товариша, до того знесилився, що не міг навіть пальцем ворухнути для свого власного порятунку.
— Трішки полежу... Одну хвилину,— прошепотів він.
Проте одігнав небезпечну спокусу й поповз до ліжка. Стягнувши спальний мішок, пропхався в нього (над силу, головою вперед, та все ж уліз) і лежав, поринаючи в безодню та виринаючи й бурмочучи щось у напівзабутті.
Він зазирнув туди, звідки немає вороття, і потім глибоко заснув.
* * *
Вони прокидалися й знову засинали. У таку мить Водоп'янов зготував собі вівсяну кашу з м'ясними кубиками і виїв просто з банки; Ройса не зміг добудитися, тому влігся й почав думати про дружину.
— Ні,— зітхнув він,— не буде більше Водоп'янових.
Ніна знову вийде заміж. І все менше й менше згадуватиме його. Власне, те, що він живий, просто випадок, його вже давно вважають загиблим. Горе Ніни, мабуть, поменшало, і він випав з її життя.
Проте Олексій знав, що це не так. Вони були надто близькі, надто потребували одне одного. Вона не так скоро його забуде. Отож він мусить вижити, щоб зняти з неї важкий тягар, вберегти її од нещастя.
"Чуєш, Ніно,— казав він їй по думки,— не виходь більше за льотчика. Вони дуже часто й далеко літають. Все життя перебувають над прірвою. І завжди мріють про домівку та воліють жити в теплі й затишку. Хоч мрія ця ніколи не здійснюється".
Він зітхнув і побажав їй щастя. Молодшого чоловіка й гарненьких діточок. їй давно слід мати сина або знову доньку. Ось і все, що він міг зичити їй. Бо так любив свою померлу Галочку і всіх дітей, які в нього не народяться, таких чистеньких і радісних, що мало не заплакав і скрушно покликав товариша:
— Руперте!
Та Ройс тільки поворухнувся й нічого не відповів.
Водоп'янову раптом схотілося поговорити: розповісти Руперту про своє життя — хто зна, може, воно підходить до кінця, а кінець легше зустріти, якщо згадаєш, що жив недарма.
Та ось до нього долинув якийсь гул — нібито з того світу. Вітру не було, а якщо й дув, то надто мляво. На даху шурхотів сніг, поряд тихо шумів примус, потріскував ліхтар, рипів од морозу фюзеляж, а десь далеко з гарматним гуркотом коловся лід.
І все ж Олексій був певен, що чув інший, дуже знайомий гул — гул літака.
Він упізнав його одразу. Так — це літак.
— Господи! Літак, Руперте! Літак над нами! Прокиньтесь!
Той навіть не ворухнувся. Тихо застогнав, аби потвердити, що чує, проте очей не розплющив.
Гул наближався, і Водоп'янов аж трясся од хвилювання. Зачарований, боячись, що гул літака, голос надії, раптом пощезне, він підповз до англійця й почав смикати його за волосся й бороду.