Ідеально добре було б кожному відшукати своє самовизначення в будь-якій формі теоретичної чи прикладної релігії. Практично ж цієї бажаної мети, схоже, ніколи не вдасться досягти. Трапляються і, безперечно, завжди знайдуться благочестиві віруючі, для яких благочестя, на жаль, недостатньо. Пізній Г. К. Честертон, котрий написав, зрештою, про пияцтво так само піднесено, як у свій час про побожність, може служити красномовним прикладом.
Сучасні церкви, за окремими винятками у протестантському віросповідуванні, терпимі до алкоголю; проте й найтерпиміші з них ніколи не намагалися прилучити наркотик до християнства чи освятити його вживання. Богомільний п'яниця змушений приймати релігію в одному місці, а її сурогат — в іншому. І, судячи з усього, це неминуче. Пиятика не може бути освячена, за винятком тих релігій, учення яких не зобов'язують дотримуватися зовнішніх правил. Культи Діоніса та пивного бога кельтів відрізнялися галасливістю й буйством. Християнські обряди несумісні навіть з релігійним пияцтвом. Це не шкодить виноробам, але вкрай погано для християнства. Не злічити людей, які прагнуть самовизначення і охоче здобули б його в церкві. Та, на жаль, "голодні вівці зводять очі, не наївшись". Вони беруть участь в обрядах, слухають проповіді, повторюють молитви, але спрага їхня лишається непогамованою. Розчарувавшись, вони зазирають у чарку. На якийсь час принаймні, і якоюсь мірою це спрацьовує. Вони так само можуть відвідувати церкву, але вона для них не більше за Музичний банк у баттлерівському "Едіні"[19]. Вони так само визнають Бога, але Він залишається для них Богом тільки на вербальному рівні, у вузько піквікському розумінні. По суті, об'єктом віри виступає пляшка, а єдиним релігійним переживанням виявляється стан нестримної та агресивної ейфорії, що настає після третього коктейлю.
Отож ми бачимо, що християнство й алкоголь не сполучаються одне з одним. А от з мескаліном християнство, схоже, сумісніше. Свідченням тому чимало індіанських племен — від Техасу до Вісконсіну. Серед цих племен можна зустріти групи, що приєдналися до індіанської церкви, релігійної секти, головним ритуалом якої є подоба ранньохристиянської вечері або свята кохання, де скибки пейоту замінюють хліб і вино. Ці американські індіанці сприймають кактус як особливий Божий дарунок і ототожнюють його вплив з проявом святого Духу.
Професор Дж. С. Слоткін, один із небагатьох білошкірих, що брали хоч колись участь в обрядах пейотистської конгрегації, говорить про своїх товаришів по культу, що вони "напевно не були ні одурілими, ні сп'янілими... На відміну від таких, вони не збивалися з ритму і не розмовляли недорікувато... А також спокійно, дуже поштиво поводилися один з одним. Мені ніколи не доводилося бувати в культовому домі білих, де так повно проявлялося б релігійне почуття і благопристойність". Може постати запитання, що ж відчувають ці богомільні і благочинні пейотисти? Зовсім не те невибагливе відчуття благочестя, що охоплює середнього суботнього парафіянина після дев'яноста хвилин нудьги. І навіть не ті піднесені почуття, якими надихаються благочестиві від думки про Творця й Спасителя, Суддю і Святий Дух. Для цих американських індіанців релігійний досвід — це щось безпосередніше і зрозуміліше, мимовільніше, ніж грубий продукт поверхової і легко ніяковіючої свідомості. Часом (згідно з повідомленнями, зібраними доктором Слоткіним) їх навідують видіння самого Христа. Часом вони чують голос Великого Духа. Часом усвідомлюють присутність Бога і розуміють власні вади, що їх можна виправити, якщо дотримуватися волі Творця. Практичні наслідки цих хімічних відмикань дверей до іншого світу, схоже, цілковито позитивні. Доктор Слоткін повідомляє, що запеклі пейотисти набагато старанніші, поміркованіші (багато з них утримуються навіть від алкоголю) і миролюбніші за непейотистів. Дерево, що дає такі задовільні плоди, не можна засудити одним махом як лихо. Для освячення вживання пейоту індіанці Американської індіанської церкви зробили те, що розумно з психологічного погляду і доцільно з історичного. На світанку християнства багато язичницьких обрядів і свят були, так би мовити, похрещені і служили цілям Церкви. Першим місіонерам вистачило глузду сприйняти їх у тому розумінні, в якому вони й були потрібні — самозадоволення головних прагнень,— і ввести до структури нової релігії. Американські індіанці вчинили, по суті, дуже просто. Вони взяли язичницький обряд (між іншим, піднесеніший і освіченіший, ніж просто дурні пиятики і різдвяні пантоміми, сприйняті від європейського язичництва) і надали йому християнського смислу.
Вживання пейота в їжу і релігія, заснована на цьому, хоч і були недавно дозволені на півночі Сполучених Штатів, залишаються й далі своєрідним символом духовної незалежності червоношкірих. Деякі індіанці відповіли на панування білих шляхом власної американізації, інші — поверненням до традиційного індіанізму. Та були й такі, що зробили спробу використати якнайкраще обидва світи, радше, всі світи — індіанський, християнський та інші світи трансцендентальної пригоди, де душа пізнає себе необмеженою жодними умовностями і, так само як природа, божественною. Звідси — Американська індіанська церква. У ній дві великі потреби душі — прагнення до незалежності та самовизначення і прагнення до самоподолання — були злиті воєдино і витлумачені завдяки третій потребі — потягу до богопоклоніння, до виправдання шляхів Господніх, призначених людині, до пояснення всесвіту через зрозумілу теологію.
О бідний індіанець, чий темний розум
прикриває його с переду, залишаючи іззаду голим.
Однак насправді це ми, багаті й високоосвічені білі, залишилися неприкритими іззаду. Ми прикрили нашу минулу оголеність за допомогою різних філософій — християнства, марксизму, фрейдистського психоаналізу,— однак зі спини лишилися голими, залежними від вітрів обставин. Бідному індіанцю, з іншого боку, стало глузду захистити себе іззаду, додавши до фігового листка теології підпорку трансцендентального досвіду.
Я не такою мірою наївний, щоб прирівняти ефект від впливу мескаліну чи будь-якого іншого наркотику, створеного чи створюваного в майбутньому, з досягненням кінцевої та остаточної мети людського життя: Просвітленням, Видінням райського блаженства. Я маю лише на увазі, що знання, набуте за допомогою мескаліну, це те, що католицькі теологи називають "безцінним промислом Божим", який не обов'язково веде до спасіння, але сповнений користі, а отже мусить бути вдячно прийнятий, якщо таке спасіння досягнуто. Випасти з рамок звичайного сприйняття, побачити протягом кількох нескінченних годин зовнішній і внутрішній світи не такими, якими вони постають перед твариною, стурбованою своїм виживанням, або людиною, захопленою словами й поняттями, а такими, якими сприймаються прямо і безпосередньо Великим Розумом — такий досвід безцінний для кожного і, зокрема, для інтелектуала. Адже це та людина, для якої, за висловом Гете, "світ сповнений корисності". Це та людина, яка відчуває, що те, "що сприймає наше око, по суті, чуже нам, однак необхідне, щоб не приголомшити нас". А проте, будучи сам інтелектуалом і одним з найбільших знавців мови, Гете так і не погодився зі своєю власною оцінкою світу. "Ми говоримо,— писав він у розповені літ,— надто багато. Треба менше говорити і більше записувати. Я сам, на зразок живої Природи, віддаю перевагу перед розмовами нотаткам про все, що бажав сказати. Це фігове дерево, маленька змійка, кокон на моєму підвіконні, що спокійно очікує свого часу,— все це важливі письмена. Людина, здатна розшифрувати їхнє значення, відповідно зможе розібратися з письмовим чи усним словом. Чим більше я над цим розмірковую, тим більше відкриваю марність, заяложеність і навіть, наважуся сказати, бундючність усної мови. І, навпаки, такою мірою вражає значущість Природи та її мовчання, коли стикаєшся ніс-у-ніс із нею, стоячи перед безплідними горами чи рештками стародавніх пагорбів". Ми ніколи не зможемо відмовитися від мови та інших систем символів; адже з їхньою допомогою і винятково завдяки їм ми піднялися від дикості до рівня людських істот. Однак ми легко можемо стати як жертвами, так і бенефіціаріями цих систем. Ми мусимо навчитися ефективно використовувати слово; але водночас маємо зберегти і, в разі необхідності, розвинути нашу здатність дивитися на світ прямо, а не крізь напівпрозору субстанцію понять, що обертають кожен даний факт у знайому подобу ярлика чи пояснювальної абстракції.