"Слава всім добрим людям із Генуї", сказала Мері О'Геар.
Тієї ночі я спав в одній із дитячих спалень. О'Геар поклав мені на тумбочку книжку, яка називалася "Дрезден: історія, театральне та мистецьке життя". Її автором була Мері Енделл. Книжку було надруковано в 1908 році, і вона починалася так:
"Ми сподіваємося, що ця книжка стане вам у пригоді. Її мета дати англомовному читачеві широку перспективу того, як саме Дрезден став такою архітектурною перлиною; як завдяки кільком геніям він сягнув музичної слави і свого сучасного розквіту; а також вона звертає увагу читача на деякі довершені будівлі Дрезденської галереї, які і далі залишаються розрадою для очей усіх тих, хто кохається у мистецтві".
Я ще трохи погортав книжку і вичитав таке:
"І от у 1760 му пруссаки влаштували облогу Дрездена. П'ятнадцятого липня вони почали бомбардувати місто. Картинну галерею охопила пожежа. Багато картин було перевезено до схову в Кеніґштайн, але деякі були серйозно пошкоджені скалками від гарматних набоїв, зокрема "Охрещення Христа" пензля художника Франсія. Крім того, зайнялася й палала граціозна вежа церкви Чесного Хреста (Кройцкірхе), з якої дозорці вдень і вночі стежили за пересуванням ворожого війська. Нарешті, її було зруйновано. Але, на відміну від церкви Чесного Хреста, яку спіткала така доля, міцна й непорушна церква Богородиці (Фрауенкірхе) вистояла, бо від її фігуристого кам'яного купола прусські набої відскакували, як краплі дощу. Кайзер Фрідріх був змушений зняти облогу з Дрездена, позаяк він дізнався про те, що місто Ґлац, ключовий пункт в його загарбницьких планах, захопили його вороги. "Беремо курс на Силезію, заявив він, бо інакше ми втратимо все"".
Місто Дрезден було сплюндровано. Коли Ґете, який тоді був студентом, відвідав місто, то він був вражений цим видовищем повного зруйнування і прорік: "З купола церкви Богородиці мені відкрилися жалюгідні руїни, які псували бездоганне міське планування. До мене звернувся церковний служник і став вихваляти геній архітектора, який будував це місто. Митець, немов передбачаючи подібну прикру долю, зміцнив церкву та її купол супроти вогню ворожих гармат. Тож добрий служник обвів рукою панораму руїни, яку було заподіяно містові, зітхнув і підсумував: "От що накоїв ворог!* * *
Наступного ранку ми з двома дівчатками перетнули річку Делавер у тому самому місці, що й Джордж Вашингтон майже за два сторіччя до того. Ми відвідали Міжнародний ярмарок у Нью Йорку, побачили, яким було минуле з перспективи автомобільної компанії "Форд" та кіностудії Волта Діснея і яким буде майбутнє з перспективи компанії "Дженерал Моторз".
А я при цьому питав себе про теперішнє: де його межа, чи є в нього дно і яку частину з усього цього я можу вважати своєю.
* * *
Повернувшись від О'Геара, я пару років викладав курс літературного письма у знаменитій Літературній майстерні при Айовському університеті. Це було для мене чимось на зразок золотої клітки, але я з неї так сяк виборсався. Вечорами я викладав, а вранці писав. Ніхто не мав права турбувати мене. Я працював над своїм славетним опусом про Дрезден.
І цю м'яку каторгу припинив мій добрий рятівник Сімур Лоренс, який запропонував мені контракт на видання трьох моїх наступних книжок. "Гаразд, сказав я, і першою з них буде мій блискучий твір про Дрезден".
Друзі Сімура Лоренса звуть його Семом. І ось, нарешті, я можу сказати Семові: "Семе, ось вона, ця книжка".
* * *
І вона така куца, кажу я йому, і в ній все мішма і на всі лади з тієї простої причини, що неможливо чітко й ясно описати масове вбивство людей. Бо воно розраховано на те, щоб винищити геть усіх, щоб ніхто більше ніколи не зміг сказати щось або схотіти щось зробити. Після такої операції мусить запасти мертва тиша, все мусить мовчати за винятком хіба що пташок. І що кажуть ці пташки? Єдине, що можна сказати з приводу масового вбивства: "Цінь цві рінь?"
* * *
І я наказав своїм синам, щоб вони ніколи, ні за яких обставин не брали участі у масових вбивствах. Ба більше, навіть звістка про масове вбивство ворогів не повинна викликати в них ні зловтіхи, ні радості.
* * *
Я також закликав їх ніколи не працювати на компанії, які виробляють зброю для масового вбивства, і не боятися висловлювати презирство щодо тих, хто каже, що нам потрібна така зброя.
* * *
Як я вже казав, ми з моїм другом О'Геаром нещодавно їздили до Дрездена. І де б ми не опинялися в Гамбурзі, в Західному Берліні, тоді у Східному Берліні, у Відні, в Гельсінкі, а також у Ленінграді ми скрізь з ним знаходили привід, щоб пореготати. Ця поїздка дуже пішла мені на користь, бо я там побачив багато декорацій для своїх майбутніх оповідань. Одне з них буде називатися "Російське бароко", інше "Поцілунки заборонені", третє "Бар, де все коштує долар", четверте "Якщо випадок так розсудить", ну й так далі.
І тому подібне.
* * *
Авіакомпанія "Люфтганза" мала рейс Філадельдія Бостон Франкфурт. О'Геар мусив сісти на нього у Філадельфії, я ж мав приєднатися до нього в Бостоні, й далі ми мусили летіти разом. Але через погодні умови Бостон тоді не приймав, і літак з Філадельфії взяв курс на Франкфурт. І тоді в густому бостонському тумані я став людиною, що загубилася в часі і в просторі. "Люфтганза" посадовила мене в лімузин з кількома іншими людьми, що загубилися в часі та просторі, і відвезла нас у мотель, щоб ми могли перебути ніч, яка теж загубилася в часі та просторі.
Час тоді зупинився. Якийсь жартун невидимець грався з годинниками, й не лише з електричними, але і з механічними теж. От секундна стрілка мого годинника пересунулася на одну риску й заклякла на цілий рік. Тоді вона, нарешті, знову смикнулася і зрушила з місця.
Й від мене тут нічого не залежало. Будучи мешканцем планети Земля, я мусив вірити годинникам, хоч що б вони не витівали. І календарям теж.
* * *
У літак я з собою взяв дві книжки. Одна з них поетична збірка Теодора Ретке під назвою "Слова для вітру". І в ній я вичитав таке:
Я прокидаюся і м'яко лину в сон.
І не боюся я того, над чим не маю влади.
Я вчуся, ідучи туди, де мушу йти.
Другою книжкою було "Світобачення Селіна" Еріки Островскі. Під час Першої світової війни Селін був на фронті й уславився своїм героїзмом, а тоді йому проламали череп. Після того він втратив сон, і в його голові був постійний шум. Він вивчився на лікаря, вдень лікував бідноту, а ночами писав свої гротескні романи. Мистецтво, писав він, це завжди танець зі смертю.