* * *
Його доправили в маленьку приватну лікарню. З Бостона прибув відомий нейрохірург, який три години оперував Біллі. Після того він два дні пробув у непритомному стані, під час якого йому ввижалися мільйони речей, і деякі з цих речей були пов'язані з реальністю. Зокрема, те, що стосувалося подорожей у часі. Там усе було правдою.
* * *
І однією з таких правдивих речей був той перший вечір, який він провів на бойні. Біллі та бідолаха Едґар Дербі штовхали порожню двоколісну тачку проходом, обабіч якого стояли колись загорожі для худоби. Вони рухалися в бік спільної кухні, де мусила відбутися вечеря для всіх в'язнів. Їхнім охоронцем був шістнадцятирічний німець Вернер Ґлюк. Вісь тачки була щедро змащена жиром забитих тварин. Отаке.
Сонце щойно сіло, і його відблиски підсвічували місто. В давно спорожнілому загоні для худоби було щось по сільському ідилічне, і місто, яке височіло над ним, скидалося на похилі скелі. Все місто було затемнене на випадок бомбардування, тому Біллі не зміг побачити, як Дрезден поринає в найвеселішу з усіх ігор, на які тільки здатне велике місто в сутінках, коли в ньому один за одним запалюються вогні. Тоді всім, хто таке бачить, здається, що це їм хтось безтурботно підморгує.
Там навіть була повноводна річка, яка могла б відбивати ті вогні. Можна лише уявити, як гарно виглядали б ті нічні підморгування. Це була Ельба.
* * *
Юний охоронець Вернер Ґлюк був родом із Дрездена. Він ще ніколи не бував на бойні, тому не знав, де тут у них кухня. Він був високий і хирлявий, точно як Біллі, який міг би бути його старшим братом. Цікаво, що насправді вони таки були далекими родичами, хоча ніхто з них про це ніколи так і не дізнається. Ґлюк був озброєний важелезним мушкетом, однозарядним музейним експонатом, який мав восьмигранний приклад і довгий відполірований ствол. До мушкета був причеплений багнет, який нагадував видовжену спицю для плетіння. Той багнет не мав ринви для крові.
Ґлюк попереду своїх полонених зайшов до будинку, в якому, як він припускав, мусить бути кухня, і відчинив розсувні двері. Однак кухні там не було. Там містилася роздягальня, за якою була душова, через що все приміщення було наповнене густою парою. У цих випарах стояло десь із тридцять голих дівчат підліткового віку. Це були німецькі біженки, які прибули сюди з Бреслау, нині польського міста Вроцлава, яке зазнало нищівного бомбардування. Вони щойно дісталися до Дрездена, в якому й без того не було проходу від біженців.
І ось ці дівчата стояли голяка, ні від кого не приховуючи свої інтимні частини тіла. Аж тут двері розчахнулися, і Ґлюк, і Дербі, і Піліґрім зовсім зелений солдатик, і бідолаха шкільний вчитель, І клоун у тозі та срібних черевиках вирячилися на них. Дівчата завищали. Вони прикрили, що змогли, руками, і повернулися спинами, й зробили все, що годиться робити в таких випадках, і від того їхня краса стала ще помітнішою.
Вернер Ґлюк, який ще ніколи не бачив голої жінки, поспішив зачинити двері. Біллі теж ніколи такого не бачив. А для Дербі в тому не було нічого нового.
* * *
На той час, коли ці три дурні нарешті знайшли їдальню, яка обслуговувала обідами тих, хто працював на бойні, всі вже подалися в казарму, окрім жінки кухарки, що ніяк не могла дочекатися їх. Це була вдова, і її чоловік загинув на війні. Отаке. На ній був халат і кухарська шапочка. Вона також поспішала додому, хоча там на неї ніхто й не чекав. Перед нею на оцинкованій робочій поверхні лежали її білі рукавички. Для американців вона тримала два бідони з супом Із концентрату. Бідони побулькували на маленькому вогні. На полиці також лежали буханці житнього хліба.
Вона запитала у Ґлюка, чи не здається йому, що він ще занадто молодий, щоб служити у війську. І Ґлюк погодився.
Вона спитала в Едґара Дербі, чи не здається йому, що він занадто старий, щоб служити у війську. Й Дербі погодився.
І, нарешті, вона запитала у Біллі Піліґріма, що саме він собою символізує, і Біллі сказав, що не знає. Він лише намагався зігрітися.
"Всіх справжніх солдатів вже повбивали", сказала вона. І це була правда. Отаке.
* * *
Іншою правдивою річчю, яку Біллі бачив, коли у Вермонті перебував у непритомному стані, була та робота, яку він та інші полонені мусили виконувати у Дрездені впродовж місяця, який лишався до повного знищення міста. Вони мили вікна, замітали підлоги, чистили вбиральні і на фабриці, що виробляла солодовий сироп, пакували слоїки в коробки і заклеювали їх. Цей сироп містив багато вітамінів та мінеральних речовин, і його виробляли для вагітних жінок.
Сироп нагадував рідкий мед, який мав вуджений присмак, і всі, хто працював на тій фабриці, цілий день крадькома прикладалися до нього. Вони не були вагітні, але їм також були потрібні вітаміни та мінеральні речовини. У свій перший робочий день Біллі, на відміну від багатьох інших американців, не прикладався до сиропу.
Біллі приклався до сиропу на другий день. Ложки були притирені де тільки можна на карнизах, по шухлядах, за батареями та в інших схованках. Вони туди потрапили, коли тих, що прикладалися до сиропу, наполохали чиїсь кроки. Лизькання сиропу вважалося злочином.
На другий день Біллі, прибираючи за батареєю, просунув руку в бік стіни і намацав там ложку. За спиною у нього охолоджувався чан Із сиропом. Побачити, що саме робить Біллі, міг лише бідолаха Едґар Дербі, який тоді з назовні мив вікно. Це була столова ложка. Біллі занурив її в чан, покрутив туди сюди так, що з того вийшов м'який масний льодяник. Не довго думаючи, він встромив його собі в рот.
Минула мить, перш ніж кожна клітина його тіла вихлюпнула на Біллі всю свою скажену вдячність і вибухнула бурхливими оплесками.
* * *
По той бік вікна хтось соромливо постукав у скло. То був Дербі, який усе бачив. Йому теж хотілося сиропу. Біллі зробив і для нього льодяник. Він одчинив вікно і встромив льодяник у вдячну пащеку бідолахи Дербі. Наступної миті з очей Дербі бризнули сльози. Біллі притьмом зачинив вікно і сховав липку ложку за батарею. Коридором хтось ішов.
Розділ 8
За два дні до того, як Дрезден було знищено, на бойню до американців завітав один дуже цікавий гість. То був Говард В. Кемпбелл молодший, американець, який став нацистом. Це був той самий Кемпбелл, який написав брошуру про те, що американські військовополонені поводяться, як бидло. Він сюди прийшов не для того, щоб і надалі досліджувати цю тему. На цій бойні він був для того, щоб вербувати охочих до німецької військової частини, яка називалася "Вільний американський корпус". Це була його ідея, і він був командиром цього війська, яке за задумом мусило воювати на російському фронті.