Майєр обережно поцікавився серед спільних знайомих, де Гельмут зараз. Виявилося: працює тут, у Берліні, інженером-креслярем у штабі військово-будівельної організації Тодта. У цьому щасливому збігу нічого дивного не було, оскільки в рейху все підкорено вимогам війни. І тепер, окрім воєнних споруд, ніяких інших не зводилося.
Звісно, шкільні стосунки, вільні й невимушені, поновлюються легко. Цьому сприяють сентиментальні спогади дитинства — скарб невеличкої групи втаємничених, до якого решті людства й діла нема.
Проте чи не виглядатиме підозрілим його раптовий візит з дружніми обіймами? Надто багато часу спливло, і досі ні Гельмут, ні Віллі не цікавилися долею один одного. А треба ж завести мову про сувору військову таємницю.
Тому Майєр вирішив діяти обачливо, конструюючи обставини зустрічі так, щоб вона, з одного боку, мала вигляд випадкової, а з другого — вмотивованої службовою необхідністю. Найліпше було б завітати до місця роботи Гельмута Фогта у справах, пов’язаних з діяльністю "Цепеліна". Тоді зустріч із шкільним товаришем виглядатиме як приємний сюрприз, що ним примхлива вояцька доля подеколи понаднормово винагороджує сумлінних служак.
І ось якось уранці, ніби мимохідь, Майєр звернувся до Хейніша:
— Пане штандартенфюрер, чому ми не використовуємо контингенти відомства Тодта?
— Конкретніше! — зажадав Хейніш.
— Відомство має свою мережу концтаборів для остарбайтерів.
— То що з цього?
— Вони добирають собі контингент, що володіє певними технічними навичками. Якби ми знайшли там осіб, придатних для виконання диверсійних завдань, це значно скоротило б термін підготовки технічно обізнаних агентів. Адже ми, готуючи агентів, подеколи змушені починати з елементарних азів.
— А це думка! — оцінив Хейніш.
— Радий чути вашу похвалу, пане штандартенфюрер.
— От що, Віллі, — ухвалив Хейніш, — з реалізацією вашої ідеї не будемо зволікати. Доручаю вам негайно, сьогодні ж, навідатися до штабу відомства Тодта й дізнатися про дислокацію та призначення їхніх таборів. Особливо цікавтеся національним складом полонених… Хоча, — він скептично знизав плечима, — звідки у штабі можуть бути такі специфічні відомості?.. Отже, поки що обмежимося загальним: дислокацією і передумовами наших можливих відвідувань.
Упоратися з таким завданням було нескладно. Віллі дістав вичерпну інформацію, з якої фахівці могли б зробити далекосяжні висновки. "Копію доповідної необхідно передати Крістіні", — зазначив собі Майєр. Заразом дізнався й про номер кімнати, в якій працював Гельмут Фогт.
Він одчинив двері потрібного йому приміщення і мовив:
— Вибачайте, панове! Чи не підкажете, де у вашому лабіринті розташоване управління відомчих концтаборів?
З появою есесівця гомін у просторій кімнаті вщух.
Усі офіцери в формі інженерних військ звели голови і втупилися в прибулого.
І тоді пролунало здивоване:
— Віллі, невже це ти? Я не вірю власним окулярам!
З-за столу, розташованого ліворуч від входу, піднявся дуже примітний, опасистий чоловік. З характерною зачіскою — колом. М’яке, хвилясте волосся спадало на великі вуха. Поділена посередині рівним проділом зачіска підкреслювала обшири опуклого, квадратного чола. Все у нього було дорідне, масивне — щоки, ніс, важке підборіддя. Масні губи, товсті, мов сардельки, зовсім нетипові для тонких, суто арійських вуст. Перенісся осідлали величезні окуляри в тонкій металевій оправі.
— Боже мій! — зрадів і собі Майєр. — Гельмуте! Оце зустріч! Звідки ти узявся? А мені казали, що ти захряс десь на Балканах…
— Я там зовсім не був! — заперечив Фогт. — Польща, Бельгія, Франція — ось де пролягали мої службові путівці. — Він поглянув на присутніх: — Панове, з вашого дозволу я вас залишу на кілька хвилин: гауптштурмфюрер — мій шкільний друзяка. Не бачилися понад три роки!
Майор, що поважно височів над столом посеред кімнати, відповів, чомусь звертаючись до Майєра:
— Чи вистачить кількох хвилин для такої зустрічі?
Віллі сумно зітхнув.
— Пане Фогт, ви сьогодні вільні на всенький день! — послужливо вирішив майор проблему.
— О! Не знаю, як і дякувати, — сказав Майєр.
— Не варто подяки! — любов’язно всміхнувся майор.
Коли вони вийшли на вулицю, Гельмут наполіг:
— Рішуче пропоную — в ресторан.
— Згода!
— Тут неподалік є досить затишний… Ось тільки прейскурант…
— Гельмуте, невже тобі не відомо, що моя форма значно урізноманітнює асортимент у будь-якому харчовому закладі? — засміявся Віллі.
— Знаю! — підтримав його Гельмут. — Тому як викінчений егоцентрист і хочу скористатися з щасливої нагоди.
— Тоді — вперед!
У ресторані ласий до кулінарних принад Гельмут Фогт повівся як досконалий знавець усіх потаємних припасів. Обер-кельнер тільки витріщувався на його замовлення. А Майєр з поважною міною на обличчі тільки схвально похитував головою.
Нарешті, записавши замовлення, обер-кельнер наважився делікатно натякнути:
— В наші часи такий дефіцит роздобути дуже нелегко…
— Дорого? — прямо запитав Майєр.
— Про це ліпше знає господар закладу, — ухильно відповів обер-кельнер.
— Грошви стане! — поклав край його ваганням Віллі.
Гельмут скинув оком довкола й мовив:
— Раніше тут було затишніше — залу освітлювали свічки. А тепер понавішували на стіни бліді електричні світлячки. Як у борделях…
— Тебе такі зміни не надихають? — руба запитав Майєр.
Гельмут сторопів.
— А-а, я забув про твій мундир… Сам розумію: віск нині дефіцит — війна. Але ж який приємний, запашний душок ішов од свічок. Іноді здавалося — пахне медом. От і в Мюнхені, — раптом запалився він, — все без змін!
— Звідки знаєш?
— Кілька днів тому повернувся з однодобової екскурсії по історичних місцях націонал-соціалістського руху. На чолі з екскурсоводом ми встигли відвідати геть усі бірхаузи[10] освячені генієм і думкою великого фюрера.
— Сподобалося?
— Ще б пак! Пиво там досі чудове.
— Пиво? Не розумію.
— За день ми встигли навідатися лише до пивних. Враження — незабутні! У самісінькому центрі старого Мюнхена на Платцль[11] із давніх-давен стоїть "Хофбройхауз" — "Придвірний пивний дім". У тамтешній пісеньці співається, що Мюнхену не загинути, "поки наш "Хофбройхауз" на майдані стоїть…" Уяви, Віллі! На першому поверсі "Хофбройхауза"— циклопічні зали з довжелезними дубовими столами на сотню випивох, на другому — зали "для чистої публіки" та екскурсантів по історичних місцях. Ще вище — велетенська зала, призначена для гульні цілого натовписька. Один "Хофбройхауз" може ковтнути все населення якогось невеличкого провінційного містечка. Ну й видовисько! Вражає.