— Атож, пане шарфюрер.
— Чарочку коньяку? — запропонував господар квартири.
— Охоче, — пожвавішав гестапівець.
— А що, власне, скоїлося, якщо це не секрет? — запитав Майєр.
Гомін ураз вщух — питання цікавило всіх.
— Годину тому на вулиці знайшли мерця, — шарфюрер не поспішав зі своєю службовою таємницею.
— Хто він?
— Працівник гестапо Хорст Гейліген. Чували про такого?
— Боже мій! — вразився Майєр. — Ще вчора вранці я балакав із ним. Веселий, бадьорий, у доброму гуморі…
— Як це трапилося, пане шарфюрер? — залунало зусібіч.
Господар підніс йому тацю з бутербродами й добрячу порцію брунатно-іскристої рідини:
— Справжній "Мартель"…
— О! Тут стане на три тости!
— Це так, але ви на службі, і в даній ситуації вам необхідно ущільнювати час.
— Переконливо, — погодився гестапівець. — Прозіт!
— То як же вбили добрягу Хорста? — тепер запитав хтось інший.
— Картина вимальовується така. За бідолахою полювали на потужному "мерседесі". Коли Гейліген повертався додому, його намагалися розчавити… Чи ви знаєте такий прийом — лягти на капот?
— Авжеж, авжеж!..
— Хорст скористався ним — на місці злочину повно битого скла, Гейліген добряче скалічився, але ще лишався живий. Тоді бідолаху добили. Удар був страхітливий — череп розкраяно ледь не навпіл.
— Жах!
— Звідки дізналися про полювання на "мерседесі"?
— Машину знайшли в цьому ж районі. В рамі вітрового скла стирчать самі гостряки. На капоті — незаперечні сліди падіння людського тіла. От і шукаємо в копі сіна голку. Та ще й невідомої конфігурації. Одне ясно — це хтось із його колишніх російських "знайомих". Мабуть, виникла загроза, що Гейліген його впізнає, як це вже траплялося… Не інакше!
— Ще чарочку?
— Ні, дякую. Служба! Маю честь.
Двері за гестапівцем зачинилися.
— Освальде! — гукнув Майєр господареві квартири.
— Агов, що тобі?
— Ти обіцяв дарунок для пса Крістіни Бергер.
— Ах, так! Геть з голови… Але на кухні — все напоготові! Чудові маслаки! Зараз спакую… А ти хіба вже йдеш?
— Щось настрій зіпсувався. Я ж добре знався з небіжчиком…
…Наступного дня, з самісінького ранку, Віллі Майєр повідомив Крістіні Бергер, що її наказ успішно виконано. Поклав пакет маслаків.
— Ви, Крістіно, не помилилися — це була надзвичайно небезпечна людина, — сказав він.
— Як це сталося?
Віллі поглянув на неї, завагався і відповів коротко:
— Потрапив під автомобіль.
— І все?
— І все! — Він розхвилювався. — Ви спочатку народіть дитину, а тоді розпитуйте… Навіщо вам знати подробиці?
— І все тихо? — спокійно запитала Крістіна.
— Та ні, Мюллер його дуже цінував. Уночі було піднято на ноги всю поліцію і жандармерію…
— А ви де були?
— Я? На товариській вечірці. Мене ще сварили, бо я дещо засидівся у вас і трохи запізнився… Зрозуміло?
Крістіна озвалася йому в тон:
— Ах, Віллі, якби ви знали, як приємно й затишно мені було з вами учора ввечері. Ви пішли, і я засумувала… Отакі сучасні рицарі! Чарка для них більше важить, аніж зваблива жінка… Принаймні ви мене не раз запевняли… І от маю: чарка проти жіночих чар! Сором, Віллі, я можу вам не вибачити. — Вона, грайливо кокетуючи, насварилася на нього тендітним пальчиком.
Майєр аж отетерів.
— Якби ж то насправді… Крістіно, навіщо ви мене катуєте!
— Хіба? — всміхнулася чарівно. — Я лише забезпечую вам алібі! На ваше ж прохання…
— Ну, тоді наступного разу прив’яжіть мене до стовпа.
— Навіщо?
— Для взаємної безпеки. Прив’яжіть, як Одіссея, коли йому співали спокусниці-сирени.
Розділ одинадцятий
"ХРЕЩЕНИЙ БАТЬКО" ОДЕРЖУЄ ЗАВДАННЯ
Старший лейтенант Олексій Марков уперше бачив начальника Управління генерала Григорія Івановича Сербулова. Не чекав, що він, як на генерала, дуже молодий. Чи, може, генерал тільки виглядає молодо зі своїм чистим обличчям, блискучими, світлими очима, з густим, ще не сивим чубом? Завжди якось чекаєш: коли людина набагато старша званням, то — й за віком. А це не так, не скрізь і не завжди…
— Уперше в Москві? — поцікавився Григорій Іванович, починаючи розмову.
— Так, — коротко відповів Марков.
— І які враження?
— З літака — в машину, в двері наркомату.
Григорій Іванович засміявся:
— Відповідь вичерпна і коментарів не потребує. Скільки ви служите в армійській розвідці?
— З березня сорок першого.
— Починали ще до війни…
— Так точно!
— У якому званні?
— Молодшого лейтенанта.
— Німецьку мову знаєте досконало?
— Наставники не нарікали.
— Коли перебували в тилу ворога, мовних "накладок" не траплялося?
— Жодного разу.
— Це добре…
Генерал помовчав і пильно зазирнув Маркову в очі:
— Ви усвідомлюєте, чому я запитую?
— Безумовно.
Спокійна, виважена впевненість бувалого у бувальцях молодого розвідника знайшла схвальну оцінку в думках генерала. Коротка констатація факту — це не хвальковитість. Хвалькові лаконізм протипоказаний: у велемовності про себе — суть поведінки хвалька.
— Не цікавить, чому вас викликали до Москви? — знову запитав Сербулов.
— Викликали — скажуть!
— А скажуть — почуєте, — у тон йому докинув генерал. — Так?
— Так точно.
— Ну що ж, перейдемо безпосередньо до діла.
Генерал на хвильку замовк, ніби відокремлюючи мовлене і підкреслюючи важливість наступної розмови. Спочатку вона уся вклалася в одне речення:
— Поїдете кур’єром у Берлін.
Марков ураз посуворішав, напружився, величезна відповідальність одразу лягла на нього. Це тільки так сказано, дуже просто і буденно — "Поїдете у Берлін". А насправді… Навіть уявити важко! Це завдання за своєю складністю і величезною напругою не йшло ні в яке порівняння з усіма попередніми.
Кур’єром у Берлін! Це значить — до когось. А в лігві фашизму кожна наша людина — на вагу золота. Кур’єр мусить не тільки виконати завдання, а всіма своїми діями ні в якому разі, за будь-яких обставин, навіть найкритичніших, не поставити під удар людину або людей, до котрих їде.
До того ж ішлося насамперед не про його поведінку як кур’єра в "обставинах", а про те, щоб він вміло уникнув їх і успішно виконав завдання.
— Готовий виконати будь-яке завдання! — сказав Марков твердо.
— Йдеться про фрейлейн Крістіну Бергер, вашу "хрещеницю". Ви добре знаєте її, а вона — вас.
— З початку війни, — уточнив Марков.
— Тому й обрали вас.