Кілька сіл, що лежали в межах Кільця, але за стінами Вовкограда, сяк-так постачали городян продуктами, яких ті не могли дістати іншим шляхом. Зараз, почувши, що колишнього управителя, який славився крутим норовом, підстрелили, селюки вирішили повстати. Багато з них у минулому, проЯвленому житті були шляхетними панами, яких, як і жидів, схильний до помсти Прохорук, не розбираючи добрі чи погані, відправляв виключно у селюки. Чи взагалі гнав за межі Кільця, що майже рівноцінно страті.
Але і серед городян багато хто жив зовсім не так, як хотілося, навіть не так, як жили в Яві. Тому смута вкрила місто нитками липкого сірого павутиння і запанувала в думках калічних двоєдушців.
І ніхто не помітив, як через міську браму, що вже не охоронялася, прослизнула чотиринога тінь. Багато хто бачив її потім у різних місцях, і у Вовкограді, і за його межами. Одні казали, що була вона схожа на лисицю, другі розповідали про мишу завбільшки з відгодоване теля; що бачили треті, так нікому і не судилося дізнатися.
Несподівано у небесах закружляли цілі зграї черв’яків-літавиць, ропухи на курганах ледь встигали їх знищувати.
Миті, коли впала перша кам’яна захисниця, знову ж, не помітили. Просто раптом виявилось, що хробаки уже над містом, що Кільця, власне, не існує, а з усіх боків сюди збираються грозові хмари.
Якраз тоді запалали купецькі квартали — по-перше, тому що до купців і лихварів ніколи з особливою симпатією не ставилися, по-друге, далеко не кожному була до душі введена ясновельможним М’ясниця. Тим більше, кілька разів купці приводили на заклання чиїхось родичів чи просто гарних знайомих.
Словом, запалали купецькі квартали — а там перекинулося і на все місто. До того ж з-за хмар, що скупчилися над Вовкоградом, почали без угаву бити блискавки (дехто помітив і дивну квадратну тінь у небесах). А от дощу все не було.
Можливо, якби городяни, об’єднавшись, спробували загасити полум’я, їм би це вдалося. Але їх зараз турбувало інше — порятунок того, що залишилося від їхніх подвійних душ. Бо небесні черв’яки-літавиці розірвали Ропушчине Кільце і заходилися полювати на вовкоградців. Спіймавши й остаточно умертвивши двоєдушця, черв’яки заковтували його душу, але не для того, аби зжерти, а щоб перенести повітрям і потім відригнути в потрібному місці, передаючи цю душу у владу своєї хазяйки.
Небеса, здавалося, скажено реготали, знущаючись над нещасними. Мало кому вдалося врятуватися — перевалено тим, хто здогадався і спромігся втекти через Яв. Решта ж гинула у полум’ї, під палаючими руїнами, під ударами черв’яків, від іклів і пазурів власних братів по нещастю...
Смерть збирала свій урожай.
А її тезко в цей час спостерігав за подіями з кургану, де лежала повалена, розбита на друзки кам’яна ропуха. Незабаром йому треба було вирушати далі, у погоню за дивною компанією, яку він переслідував, — але поки в нього була година перепочинку — і блискавки, і гриміння небесне, і виття звіряче, і полум’я.
І біль. Завжди, завжди — біль!..
Розділ сьомий
БЕРЕГИНЯ
Це, звичайно, дивно й жахливо,
як раптом стрінеш неможливе.
Це, звичайно, мов зрада розуму,
коли біду не збороти хоробрістю.
Це, звичайно...
Вона всміхнеться,
наче засяє сонцем серце.
Мовить: "Хочеш — рубай.
А хочеш..."
І, грайлива, сміється, морочить.
Й благаєш:
"Господи, не збавляй!.."
— Отже, "попросили"? — уточнив Андрій, уважно роздивляючись самохідні чоботи.
Була глупа ніч; вони нарешті вирішили зупинитися і перепочити — якщо вже їх досі не наздогнали, то тепер і поготів... До того ж, за Ропушчине Кільце виїхали, а за його межі не кожен вовкоградець ризикне вибратися.
Словом — відпочинок. Степан вирушив за здобиччю, Андрій тим часом хмизу назбирав і вирішив оглянути речі: чи всі на місці, чи все гаразд? Насамперед — скриньку, та з нею якраз — що станеться? Он стоїть, боками, на яких бризки крові запеклися, сито виблискує. Треба відмити, але це завтра зранку, сьогодні сил немає дурницями займатися...
Потім якось самі собою пригадалися чоботи. Весь день вони поводилися сумирно: тупотіли трохи позаду Орлика, відставати не відставали, але і вперед не виривалися. Миколка, щоправда, ні-ні та й оглядався перевірити, як вони там. А Андрія спитай — краще б, якби відстали чи загубилися. І так клопотів по вуха, а тут ще чоботи ці...
І як з ними хлопець "спілкується"?
Сам не розумію, розводив руками той. Вони, дядьку Андрію, в кущах ховалися, коли ви з дядьком Степаном у місто звіряче пішли. Довго хоронилися — певно, боялися чогось. Ну, а я їх примітив та й покликав. Словами, як же іще. Вони візьми та й вийди. А потім попросилися з нами. Не словами — чим же їх вимовляти? Просто... попросилися і все.
Андрій пальцем поманив чоботи — підійшли, сторожко, але наче з гідністю. Це йому несподівано сподобалося, і він посміхнувся їм, і — от дива! — ті немовби посміхнулися у відповідь. Відразу стало зрозуміло, як з ними Миколка спілкувався. Хоча, звичайно, таким чином на теми сторонні не дуже-то побалакаєш...
— О, вже із взуттям знайшов спільну мову! — не пропустив нагоди покепкувати Степан. Він якраз повернувся зі здобиччю — знову із хвостатим зайцем.
Засмажили, поїли; лягли біля вогнища відпочивати. Неподалік тихесенько форкав вичищений та нагодований Орлик, поскрипували сонні чоботи.
— Гарно горить... — задумливо промовив, дивлячись кудись у далечінь, Степан. — Просто тобі як на Купала...
— А чи не Вовкоград це? — Андрій підвівся на лікті, аби краще бачити. Дійсно, горіло якраз у тому місці. А більше з такої відстані нічого не розбереш.
— Владу ділять, чи що?
— Ну, вже точно, не підсвічують, аби нас краще видно було.
— А може, напав на них хтось? — висловив припущення Миколка.
Андрій стенув плечима:
— Та навряд... Ропухи вартують уважно й цілодобово. Вони ж кам’яні, їм спати не треба. А от нам, панове, не завадило б. Тож пропоную цей дишпут продовжити завтра. Згода?
Хлопець позітхав трохи, але згодився, а от Степан пропозицію сприйняв надто піднесено.
— Ну, ви влаштовуйтеся, а я піду прогуляюся до кущиків, — підморгнув їм Андрій.
Степан підійшов через кілька хвилин. Ярчук стояв і пихкав люлькою, розглядаючи вогонь на видноколі.