Чорний вовкодав по-людському похитав головою, дивлячись на сивого вовка.
— Дурень ти усе-таки, Іване, ой і дурень!.. Шкода мені тебе. Знаєш, що Світайло казав? Ти був його кращим учнем. Але потім перестав ним бути, взагалі перестав бути його учнем. Учень — не той, хто отримує знання, а той, хто осягає мудрість учителя і прямує його шляхом.
— Щось ти сам із собою не в злагоді, Андрію. Кажеш одне, а робиш інше. Та ти ж сам, шановний, привіз мені хлопчика до М’ясниці — сказав іще сторожі на вході, що купець. А наші да-авненько вас запримітили, все вирішували, хто такі та для чого заявилися. Щоправда, не знав я, що ти двоєдушець.
— А я і не двоєдушець, — тихо мовив Андрій.
Почувши це, Прохорук, певно, здогадався про наміри гостя — а можливо, надто красномовним був погляд чорного вовкодава. Вовк плигнув на Андрія, намагаючись дотягнутися до горла, — але той одним сильним рухом ухопив його за карк і відкинув у дальній куток. Потім, не зволікаючи ані миті, перекотився через голову й обернувся на людину. Вгледівши це, сивий вовк зрадів — вирішив, що так буде легше перемогти суперника.
Але постріл з рушниці, знятої зі стіни, довів протилежне.
— Усе-таки ти був поганим учнем. Світайло завжди казав: "Не вішай на стіну заряджену зброю — вистрілить". — Андрій жбурнув рушницю і, знову перекинувшись на вовкодава, побіг у коридор, наказавши Степанові, що чекав за дверима: "За мною!"
І — почалося!..
* * *
...дві стріли, які ніхто не в змозі зупинити, — бо хто здатен навіть подумки встати на шляху блискавок?
Вони неслися як скажені, наче всі чорти з пекла намірялися наздогнати їх і втопити у розпеченій смолі.
Вартові-ведмеді на вході, звичайно, почули постріл — але звідки їм було знати, що він означав?
— Тривога! — заволав їм Андрій, вибігаючи на площу. — Дім охороняти, нікого не впускати, нікого не випускати! Наказ ясновельможного.
— Слухаюсь! — діловито відповів ведмідь, який пам’ятав Андрія з минулих відвідин Вовкограда.
Утім, Ярчук не мав сумніву, що незабаром байбак Матвій пересилить власний страх, підніметься у кабінет управителя, а потім поквапиться з "жахливою звісткою" до вартових. Тож часу обмаль.
І взагалі, не ті хвилини треба рахувати, які залишилися до байбакової сміливості, а ті, за які їм зі Степаном слід до Миколки добігти. Бо — "привіз хлопчика до М’ясниці — сказав ще й сторожі на вході, що купець" — а купцями тут тепер людоловів називають.
Тільки б встигнути! Тільки б, Господи, встигнути!..
Вони вискочили за браму, і — шляхом, просто до гайка, де залишив Орлика з Миколкою. А там уже кипіло, їжачилося, слиною капало, кривавилося — звірячі хребти гнулися коромислами, ричання стояло до небес, земля витоптана, вся вкрита попелом струшених із гілок золотавих яблук. І — іржання, і крик хлопчачий: "Тримайся, Орлику! Ану, чоботи, покажіть їм, іродам!"
Марить хлопець, не інакше. Ну, гаразд, з цим потім розберемося.
Вони увійшли двома лезами в це здиблене варево чужих життів — і ну шматувати! — та так, що якоїсь миті Андрієві здалося: ніколи вже не стане він людиною, просто не зможе, а якщо і стане, колишнім — ніколи.
— Зупинися, Андрію! Все уже, скінчилося... — Це Степан.
Озирнувся — дійсно, скінчилося. Два чи три собаки, кульгаючи, втікають до міста, решта лежить покотом, дехто ще стогне, але жити їм залишилося недовго.
Погуляли, виходить. Привіз купець товар.
Глечики побиті пригадалися.
"Потанцював, кирпатий дідько мене забери!"
— Спасибі, дядьку, що вчасно встигли, — зітхнув, спускаючись із дерева, Миколка. — Якби не ви, то й Орлик із чобітьми не впоралися б.
Андрій здивовано глянув на хлопця: з яких це пір Орлик у чоботах ходить?!
Хтось тицьнувся в ногу м’яким шкіряним носом... та ні, носком! І це був, ясна річ, один із двох самохідних чобіт, які зустрілися їм півдня тому на шляху до Вовкограда.
— Тільки вас мені бракувало! — спересердя випалив Андрій.
Чоботи ображено відплигнули — і лише зараз він помітив, що обидва вони були добряче пошарпані й по самісінькі халяви вимазані в крові.
— За що ж ви їх так, дядьку? Вони хороші. І про небезпеку попередили, і Орлику допомагали від цих собак відбиватися.
— Ну... скажи їм, що я прошу вибачення, — знітившись, буркнув Андрій. — А як, до речі, ти з ними познайомився?
— Самі підійшли. Попросилися, аби ми їх з собою взяли. Я обіцяв.
Степан хрипко розсміявся:
— Отак, братику! Стало нас більше рівно на два чоботи.
— Чому це "нас"? Тобі ж їхати звідси не можна, бо...
— А міхи навіщо? Наберемо водички з озера та й вирушимо. Сам же казав, пити її треба раз на тиждень. Надовго вистачить — встигну і тобі допомогти, і назад повернутися. Якщо надумаю повертатися.
І він розповів їм про те, що бачив з вікна-бійниці.
— Знову ж, — додав, — ти мене з біди врятував, а умів взяти — умій і віддати. Не турбуйся, тягарем не буду. ...І от що. Забиратися треба звідси якнайшвидше, поки тутешні ведмеді з байбаками не оговталися та не зметикували, що сталося. Згоден?
Куди ж було Андрію дітися?
* * *
...А перекинутися назад у людину, всупереч усім побоюванням, виявилося напрочуд легко, Ярчук навіть трохи розгубився.
Перехопив заздрісно-сумний погляд Степана, розвів руками та пішов до бережка, набрати води з Проклят-озера в порожній міх.
Погляд назад
...Коли з’ясувалося, що управитель, ясновельможний Іван Богданович, мертвий, застрілений з рушниці у власному кабінеті, ясна річ, почалася паніка.
Бо півстоліття — це, панове, півстоліття, звикли, розумієте, до твердої руки і впевненості у погляді. Воно ж і затишніше, коли за тебе все вирішують. А тут — таке...
Та ще ця різанина біля східної брами, яку вчинила напрочуд химерна компанія.
— Це ж він, напевне! — заходився один із двох ведмедів-охоронців. — Той, чорний!
Його ніхто не слухав.
Усіх турбувало інше: хто буде наступним управителем. Кілька помічників ясновельможного (а той навмисне підбирав таких, аби відчували один до одного неприязнь і не могли змовитися між собою) квапливо збирали своїх прибічників. Собаки-батраки кидали роботу, зривали намордники, об’єднувалися з собаками-охоронцями і нападали на панів. Тут, у Вовкограді, стан, який був у двоєдушця в Яві, не зберігався — треба було отримувати новий. Але і тут існували пани, міщани і селюки — пани, як заведено, досхочу користувалися своїми привілеями, а селюки інколи ледь заробляли на їжу.