БІЛЛІ В КАЙДАНАХ
Добре вчинив капелан, що в оцей закамарок прийшов, На коліна упав і читати почав молитов. Та й за кого ж благав! За мене, за такого, як Біллі Бад! Гляньте, місячний промінь заблудлий вже й люк віднайшов, Варті освітлює зброю, сріблить чорноту гармат,— Він умре того ж дня, коли Біллі смертельний угорне покров. Взавтра зроблять із мене клейнод до разка коралів, Перлиною звисну я з реї між плетивом линв, Неначе сережка — дарунок мій брістольській кралі. Ех, неталан моряку! — повісять мене вони. Так, у ранковій росі підводиться все, так, так. Повисну і я на світанку, оподаль від рідної хати, Натщесерце,— ех, нам завжди'харчів було брак, Може, крихту яку, сухаря на думку спаде їм дати? Чару прощальну товариш, либонь, простягне мені І зір одведе від реї та ллнви журної'мерщій, Хто ж мені поміст, цікавий я знати, виб'є з-під ніг? Мотуз тягтиме хто? Боже, злі чари розвій. Темно в очах моїх. Може, то сон лихий? Прип яли вже й ядро? За водою, усе за водою спливе? І не почує вже Вілл, як на грог барабан зове? Доналд хіба? — біля борту стояти мені обіцявсь, Стиснуть щоб руку я встиг, перш ніж порину на дцо, Та, леле, безрадний мертв'як — марна сподіванка оця. Так само пригадую, Тафа, валлійця, скидали колись давно. Був він, як квітка, гарний такий з лиця. Скинуть в безодню й мене, аж на милю углиб, в гамаку Туди, де лиш спокій та сон, у тишу скинуть морську. Вже недовго'й чекати. Вартівничий, агов! Сюди! Ланцюги попусти, обвили — не чути вже рук, І штовхни мене добре, щосили штовхни до води; Засинаю, вже зілля ослизле зміїться в танку навкруг.
19 квітня 1891 року.
З англійської переклав Валентин Корнієнко.