На той час уже зовсім розвидніло. Водяні випари, схожі на ягняче руно, зникли з обрію, виметені сонячним промінням, що недавно так їх красило. Очистившись від туману, повітря стало напрочуд ясне й тихе, мов біла гладінь мармурової брили, щойно відшліфованої каменярем.
Розділ двадцять четвертий
Якщо оповідач спирається більше на факти, ніж на власну фантазію, йому нелегко досягти художньої досконалості, притаманної витворові чистої уяви. Безкомпромісна, правдива розповідь неодмінно видаватиметься кострубатою, а її кінець куцим.
Історію Морського Бога, що трапилась у рік Великого бунту, подано тут якнайправдивіше. Вона, та історія, мала б закінчитися разом із його життям, однак я дозволю собі доповнити її трьома коротенькими розділами.
В епоху Директорії, під час масового перейменування суден флоту колишньої французької монархії, лінійний корабель "Святий Людо-вік" дістав назву "Атеїст". Ця назва, як і багато інших, запроваджених у революційному флоті, була виявом зухвалих почуттів з боку урядових властей, але водночас, як вдуматися, і найвлучнішим ім'ям, що його будь-коли мало військове судно, куди влучнішим, ніж "Спустошувач" чи "Еребус" ("Пекло"), чи інші назви бойових кораблів.
Так-от, саме на "Атеїста" наткнувся "Звитяжний", повертаючись до хМІсця розташування англійського флоту із спеціального рейсу, під час якого сталися вищеописані події. В розпал бою, коли капітан Вер пробував поставити своє судно бортом до борту із ворожим, щоб узяти його на абордаж, в нього влучила куля з мушкета, випущена з бійниці головної каюти "Атеїста". Тяжкопоранений, капітан повалився на палубу. Коли його перенесли вниз до судового лазарету, там уже лежало кілька поранених. Командування взяв на себе перший помічник. Під його керівництвом ворожий корабель кінець кінцем було захоплено і якимось щасливим випадком, незважаючи на значні пошкодження, допроваджено до Гібралтару — найближчого англійського гарнізону. Там капітана Вера з іншими пораненими перенесли на берег, де він через кілька днів і помер. Передчасна смерть перешкодила йому взяти участь у битвах на Нілі та під Трафальгаром, його сувора душа філософа, напевно, плекала найпотаємнішу в світі пристрасть, ім'я якій честолюбство, а проте так і не спізнала всієї повноти слави.
Незадовго перед смертю, коли капітанові дали ліків, що не тільки втишують фізичний біль, а й благотворно впливають на психіку, санітар, почув, як він шепоче незрозумілі слова: "Біллі Бад, Біллі Бад".* Твердити, що то був голос к'аяття, мабуть, не випадає: подібний висновок недвозначно спростовують свідчення санітара, складені начальникові морської піхоти із "Звитяжного", тому самому членові трибуналу, що ухвалював смертний вирок з найбільшою неохотою і чудово знав, хоч і не розкривав своїх карт санітарові, хто такий Біллі Бад.
Розділ двадцять п'ятий
Через кілька днів після страти в одному з офіційних тижневиків — морській хроніці тих часів — під рубрикою "Новини Середземного моря" з'явилося повідомлення про цю подію. Пишучи його, автор, безперечно, намагався не грішити проти правди, та все ж допустився деяких перекручень фактів, оскільки йому доводилося користуватися відомостями, одержаними з других рук. Повідомлення було таке:
"Десятого дня минулого місяця, на борту "Звитяжного", корабля його королівської величності, мала місце гідна жалю подія. Викривши змову серед нижніх чинів команди, корабельний профос Джон Клеггерт приставив до капітана її організатора на ймення Біллі Бад, а той, охоплений жадобою помсти, вдарив профоса кинджалом у груди.
Сам злочин, як і його знаряддя, переконливо свідчать, що вбивця, хоч і завербований на службу під англійським прізвищем, насправді був не англієць, а один із чужинців з прибраними англійськими іменами, взятих на службу з огляду на теперішню гостру потребу в людях.
Цей злочин тим мерзенніший, а ницість змовника тим нечуваніша, що жертвою став чесний, добросердий літній чоловік, один із тих нижніх офіцерських чинів, від яких — панове офіцери особливо це розуміють — такою великою мірою залежить безпека флоту його королівської світлості. Його служба була дуже відповідальна, тяжка й невдячна, але він виконував її із самовідданістю полум'яного патріота. В даному випадку—а такі приклади сьогодні далеко не поодинокі — характер цього нещасного міг би легко спростувати злісне твердження, приписуване докторові Джонсонові, ніби патріотизм є останнім пристановищем негідника.
Злочинець поплатився за свій злочин. Негайне покарання дало добрі наслідки. Тепер можна не боятися заворушень на борту "Звитяжного".
Ми навели цю публікацію, оскільки вона з'явилась у виданні вже застарілому й давно забутому й лишається на сьогодні єдиним писемним свідченням про натури Джона Клеггерта й Біллі Бада.
Розділ двадцять шостий
На флоті ніщо не забувається. А коли трапляється якась незвичайна подія, то кожен предмет, пов'язаний з нею, стає пам'яткою. Рею, де було повішено формарсового матроса, моряки показували не один рік. її слава всюди мандрувала слідом за нею, не розвіялась вона й тоді, коли рея кінець кінцем перетворилась на звичайнісіньку запасну балку. Для моряків навіть тріска з неї була як уламок хреста Спасителя. Не відаючи всієї правди про Біллі, а отже, вважаючи кару справедливою з погляду морського закону, вони, проте, відчували душею, що Біллі не міг бути бунтівником, ані свідомим убивцею. У пам'яті їм зринав ясний образ Морського Бога, його обличчя, ніколи не спотворюване гримасою чи якимось підлим порухом душі. Цей образ був для них тим зворушливіший, що Біллі вже пішов од них, до того ж за досить загадкових обставин. На гарматних палубах "Звитяжного" загальне визнання його достойностей, зокрема невдаваної простоти, зрештою, знайшло свій неоковирний вираз у творінні нового формарсового матроса з Біллової вахти, наділеного, подібно до деяких інших моряків, наївним поетичним темпераментом. Вірш, написаний його рукою, вимазаною в смолу, якийсь час ходив серед корабельної команди, поки його не видрукували в Портсмуті як зразок морської балади, навіть не змінивши назви: