Втім, у капелана "Звитяжного" вистачило людяності й такту, щоб не наполягати на своєму. Ще раніше за дорученням капітана Вера один з офіцерів утаємничив його майже в усі подробиці Біллової історії, і капелан, переконаний, що господь-бог помилує навіть невіруючого, якщо в того чисте сумління, врешті-решт покинув юнака, але 'вже йдучи, охоплений хвилюванням, допустився Ечинку, досить незвичного для англійця, а надто для урядового священика в подібному становищі. Рвучко нагнувшись, він поцілував у щоку— свого ближнього, якого військовий закон оголосив злочинцем, людину, що її годі було й думати навернути на якусь догматичну віру, хоч вона й стояла на порозі смерті, душогуба, що не боявся близького божого суду.
Чи треба дивуватися, що цей достойний чоловік, щиро переконаний у невинності молодого моряка, і пальцем не кивнув, щоб урятувати нещасну жертву військової дисципліни. Це було б не тільки воланням до небес серед пустелі, а й зухвалим перевищенням повноважень, визначених для нього так само чітко, як і для будь-якого іншого офіцера військового флоту. Коротко кажучи, не треба забувати, що капелан перебуває на службі у бога війни Марса, хоч для нього, посланця госпо-да-миротворця, це місце таке ж невідповідне, як, скажімо, вівтар для мушкета у різдвяний день. Становище зобов'язує його сприяти політиці, насаджуваній з допомогою гармат, освячувати вірою в бога добросердих людей звичайнісіньке право кулака.
Розділ двадцять другий
Ніч, що видавалася напрочуд ясною на спардеку й непроглядною на нижніх критих палубах, подібних до штолень у вугільній шахті, нарешті, дійшла кінця й передала бліду мантію новому дневі; так пророк
Ілля кидає свою кирею, перш ніж зникнути на колісниці в небесах. На східному небокраї, засланому білим хвилястим серпанком, схожим на прозоре руно, з'явилося й почало поволі розгоратися лагідне тремтливе світло. Зненацька на кормі вдарив дзвін, ще голосніше металеве бемкання відповіло йому з носа. Була четверта година ранку.
Ту ж мить розляглися трелі свистків, скликаючи команду на судне місце. З великого люка, обрамленого ящиками, повними важких ядер, висипали вахтові, що відпочивали внизу, й разом з моряками іншої вахти, які вже повиходили на палубу, стали заповнювати простір між грот— і фок-щоглами, аж до того місця, де стояла шлюпка й обабіч лежали чорні гіки, — юнги й молодші матроси навіть повилазили на них, щоб краще було видно. Окрему групу становили вахтові матроси — вони дивилися на юрмище, поперехилявшись через поруччя знайомого вже читачеві морського балкона, досить-таки великого на сімдесятичо-тирьохгарматному кораблі. Всі мовчали, а коли хтось і озивався, чи то матрос, чи юнга, то лише пошепки. Як і попереднього разу, капітан Вер стояв у щільному кільці офіцерів .на краю шканців, повернувшись обличчям до носа. Відразу ж під ним, на нижній кормовій палубі вишикувалася морська піхота при всьому військовому спорядженні, наче перед оголошенням вироку.
У давнину, якщо військового моряка страчували в плаванні, його найчастіше вішали на реї передньої щогли. Проте цього разу з певних причин було вибрано рею грот-щогли. Незабаром в'язня в супроводі капелана привели під неї. Не пройшло непоміченим, — згодом про це немало говоритимуть,— що наостанку добрий капелан якнайсумлінніше виконав свій обов'язок. Щоправда, розмова із смертником тривала недовго, але вираз священикового обличчя і вся його поведінка були ще красномовніші, ніж цитати з євангелія. Скоро два помічники боцмана закінчили останні приготування; —до страти лишалися лічені секунди. Біллі стояв мовчки, повернувшись обличчям до корми, і лише за мить перед виконанням вироку вигукнув рівним голосом, анітрохи не заїкаючись:
— Нехай бог благословить капітана Вера!
Ці слова, разючі в устах людини з ганебним зашморгом на шиї, це благословення з уст карного злочинця, звернене до почесного місця на кормі, його чистий і мелодійний голос, що викликав в уяві співучого птаха, який уже розправляє крила, щоб злетіти з гілки,— схвилювали всіх до глибини душі; до цього певною мірою спричинилася ще й рідкісна врода молодого моряка, одухотворена стражданням.
І тут несподівано вся команда — і ті, хто стояв унизу, і ті, хто був угорі, — ніби перетворившись на єдиний замкнений провідник звуку, голосно повторила:
— Нехай бог благословить капітана Вера!
А проте в цю хвилину всі помисли моряків, як і їхні очі, були прикуті лише до формарсового.
Коли пролунав вигук Біллі, повторений гучним відлунням людських голосів, капітан Вер чи то завдяки своєму стоїчному самовладанню, чи то внаслідок шоку, який паралізував його на хвилю, залишився стояти нерухомо, виструнчений, наче мушкет у стояку корабельної збройниці.
Вітрильник, поволі долаючи нахил на завітряний бік, уже майже вирівнявся, коли було подано останній умовлений знак. Тієї ж миті крізь кудлатий серпанок, завислий низько на сході, пробилося м'яке сяйво, а Біллі почав підноситися вгору, все вище й вище над безліччю задертих голів, облитий рожевим світлом ранкової зорі.
Коли зв'язана постать досягла краю реї, всі з подивом пересвідчилися, що вона зовсім нерухома й лише злегка погойдується в такт коливанню вітрильника.
Через кілька днів інтендант, круглий червонощокий чоловік, схожий швидше на рахівника, ніж на філософа, розмовляючи за обідом з лікарем, прокоментував цей рідкісний випадок:
— Ось вам доказ того, які чудеса може творити сила волі!
його співрозмовник, довготелесий худорлявий чоловік із люб'язними, проте аж ніяк не приємними манерами, за якими ховалася холодна іронія, відповів на те:
— Прошу вибачення, пане інтендант! Коли вішають за всіма правилами науки — а у випадку з Біллі мене спеціально було приставлено пильнувати за цим, то конвульсії у вішальника виникають внаслідок механічних скорочень його м'язів. Отже, ваш термін "сила волі" тут так само недоречний, як, даруйте на слові, термін "кінська сила".
— Гаразд, ви твердите про механічне скорочення м'язів, але чи обов'язкове воно в таких випадках?
— Безперечно, пане інтендант!
— Чому ж тоді, по-вашому, його не було цього разу?