Залучивши до суду над моряком разом з морськими офіцерами офіцера морської піхоти, капітан, можливо,-відійшов од повсюдно заведеного на флоті звичаю. Та саме на цього солдата він покладав найбільші надії, вважаючи, що в того стане розуму й кмітливості, щоб дати собі раду, вперше в житті зіткнувшись із такою складною справою. Правда, і тут в душі капітана ворушився сумнів: надто вже добродушну вдачу мав цей флегматичний гурман з уже досить помітним , черевцем. Хоч подібні індивіди бувають сміливими вояками, але не завжди вони зважаться засудити когось на страту всупереч власному,, сумлінню. Що ж до першого помічника та штурмана, то для капітана , Вера не було таємницею, шо ці чесні й звичні до ризику люди по-справжньому розумілися хіба що на мореплавстві та військовій справі.
Суд зібрався в тій самій капітанській каюті, де сталося нещастя. , Вона займала весь простір під кормовою палубою. Позад неї, обабіч, розмістилися дві інші каюти — одна правила за карцер, друга за тру-парню. Між ними — ще менше приміщення, що сягало бортів корабля. У стелі того приміщення виднівся маленький люк, а в бічних стінках — два відсувних ілюмінатори, які неважко було переобладнати на бійниці для стрільби з близької відстані.
Після закінчення всіх приготувань — вони забрали кілька хвилин, не більше — Біллі Бада покликали на суд. Капітан Бер мусив якийсь час виступати на правах свідка, а проте, що характерно, і в цій ролі він не забував підкреслити своє звання одним, здавалося б, незначним штрихом — обрав собі місце з навітряного боку каюти, заздалегідь подбавши про те, щоб суд розмістився в протилежному кінці. Він коротко розповів, як сталося лихо, не поминувши нічого істотного з Клеггерто-вого звинувачення й описавши, яке враження воно справило на того, хто сидів тепер на лаві підсудних. Вислухавши ці свідчення, троє офіцерів з неприхованим подивом глянули на Біллі Бада, з особою якого в їхній уяві рішуче не пов'язувалися ні інкриміновані Клеггертом змовницькі наміри, ні його немислимий вчинок. Нарешті перший помічник капітана запитав, обертаючись до арештанта:
— Ну, що ти на це скажеш? Підтверджуєш свідчення капітана Вера?
Цього разу Біллі не заїкався. Він заявив:
— Капітан Вер сказав правду. Він виклав усе як на духу, чого не скажеш про пана профоса. Я ніколи не зраджував короля, бо їм його хліб.
— Вірю тобі, мій хлопче! — обізєався свідок, і голос його затремтів від стримуваного досі хвилювання.
— Нехай вас бог благословить, сер! — пробелькотів Біллі. Здавалося, ще мить — і нерви його не витримають. Однак, почувши нове запитання, юнак зусиллям волі змусив себе відповісти на нього, хоч голос^ йому все ще перехоплювало від зворушення.
— Ні, між нами не було ніякої ворожнечі. Я ніколи не мав на профоса зла й шкодую, що він загинув. Я не хотів заподіяти йому смерть. Якби мені пощастило що-небудь сказати, я б його не вдарив. Але мені нараз відібрало мову, коли профос підло, в очі, оббрехав-мене перед капітаном, а я конче мав дати йому відкоша, і тоді заговорив мій кулак! Боже милосердний, змилуйся наді мною!
Коли перед хвилиною Біллі рішуче відмежувався від змови, а-сам свідок трагедії вигукнув у відповідь: "Вірю, тобі, мій хлопче!", члена трибуналу були цим неабияк здивовані, однак тепер щирий порив благородного юнака розвіяв усі їхні сумніви щодо нього.
По тому Біллі запитали, чи не має він якихось відомостей або підозри, що серед корабельної команди назріває невдоволення (йшлося, звичайно, про бунт, але цього одіозного слова воліли не вживати).
Відповіді довелося ждати довгенько. Суд, зрозуміло, приписав мовчання формарсового дефектові мови, через який він і раніше затримувався з відповіддю. Насправді ж головна причина була в іншому: запитання живо нагадало юнакові розмову на нефі з вахтовим із бізань-щогли. Слід сказати, що Біллі мав уроджену відразу до будь-якого, навіть найневиннішого ябедництва, отож, вірний своєму немудрому кодексові честі, він не доповів про згадану розмову відразу після того, як вона відбулася, знехтувавши обов'язком вірнопідданного військового моряка, а це могло не тільки зашкодити Білловій репутації, а й натягти на нього найтяжчу кару. Не зважувався він на це й тепер, зрештою, сама думка про змову здавалася йому безглуздою. Кінець кінцем він дав заперечну відповідь.
— І ще одне запитання,— вперше озвався поважним і проникливим голосом офіцер морської піхоти.— Ти твердиш, начебто профос звів на тебе наклеп. Однак, за твоїми ж таки словами, ворожнечі між вами не було. Навіщо ж тоді йому здалося оббріхувати тебе, та ще так злісно?
Це запитання, занадто мудре для простодушного Білла, завело його в безвихідь — і він так знітився, ніби його й справді спіймали на гарячому. Втративши надію знайти якусь доладну відповідь, він благально звів очі на капітана Вера, в якому вбачав свого найщирішого друга й заступника. Капітан, що на той час уже встиг сісти на своє місце, знову підвівся з крісла й звернувся до командира морської піхоти:
— Запитання ваше цілком природне. Але, що він може про це знати? Та й будь-хто інший, звичайно, крім того, хто там,— він показав рукою в бік каюти, де лежало тіло.— Однак його вже не воскресити. Втім те, що вас цікавить, на мою думку, не таке вже й істотне! Військовий трибунал, зрештою, не обходить, якими мотивами керувався профос і за що його було вдарено,— ми змушені брати до уваги лише наслідки, спричинені ударом, адже саме вони становлять склад злочину!
Видимо, Біллі зрозумів з тієї мови тільки п'яте через десяте, бо скинув на промовця смутним запитливим поглядом, так само виразистим у своїй німоті, як погляд породистого пса, коли той з виразу обличчя свого господаря намагається вгадати значення його жесту. Ця тирада прикро вразила всіх трьох офіцерів, а найпаче командира морської піхоти. Вони запідозрили промовця в упередженості, і їхня розгубленість, помітна й раніше, ще посилилась.
Нарешті піхотний офіцер заговорив знову, цього разу дуже нерішуче, звертаючись до своїх товаришів і до капітана Вера.
— А чи не міг би хто-небудь сторонній, себто з команди, трохи прояснити таємницю, що криється в цій справі?