Розділ чотирнадцятий
Видно, багатолітній досвід назавжди відбив охоту в старого датчанина втручатися в якісь справи чи давати комусь поради.
Отож він уперто твердив, нібито за всіма дивними пригодами Біллі на борту "Звитяжного" стоїть Клеггерт. І все ж молодий моряк ладен був приплутати до них кого-завгодко, тільки не того, хто, за власним його висловом, "завжди знаходив для нього якесь тепле слово". Диво та й годі. А втім, не таке вже й велике, як може здатися. Декотрі матроси навіть у зрілому віці лишаються в чомусь зовсім наївними. А молоді мореплавці із вдачею нашого красеня формарсового є, зрештою, просто великі діти. І от що цікаво. Чиста дитинність — не що інше,, як цілковите невідання, бо вона зникає—більшою чи меншою мірою—з розумовим розвитком. Однак досить розумний як на свої літа Біллі зберіг простодушність майже незайманою: досвід — цей чудовий вчитель — був у нього ще невеликий, юнацький. Щоправда, дехто може відчувати зло "нутром", навіть не встигнувши набути досвіду, а отже й замолоду теж, і подеколи аж надто гостро, але це особливість натур недобрих чи зіпсованих.
Чи міг Біллі знати про людей більше від того, що звик бачити в моряках? А тодішній моряк, як кажуть, моряк із колиски, справжній морський вовк, хоч і виліплений з тої самої глини, що й житель суходолу, багато в чому був його протилежністю. Моряк натура прямолінійна, житель суходолу — тонка. Моряк не дивиться на життя, як на спритну гру, подібну до хитромудрих шахів, коли бачиш тільки лічені ходи, а зад>м лишається прихований — облудну, марудну, пустопорожню гру, не варту спалених при ній свічок.
Та от, моряки — плем'я, схоже з юнаками: навіть у їхніх вчинках завжди є щось хлоп'яче. Особливо це стосується тих, хто служив на флоті в ті часи, що й Біллі. А коли моряки всі такі взагалі, то що вже казати про молодих матросів. Усякий моряк звик беззастережно виконувати накази, на судні він живе за офіційними приписами, не поставлений в оті складні стосунки з людьми, коли всі користуються нічим не обмеженою свободою на рівних правах, рівних принаймні на око, і коли ви швидко засвоюєте просту істину: якщо безоглядно вірити людям, особливо добропристойним на вигляд, то вам неодмінно підкладуть свиню. Прихована недовіра, обережність у жителів суходолу стає другою натурою, причому не так у гендлярів, як у тих, хто пізнає своїх ближніх у стосунках, глибших, ніж купівля-продаж, тобто в деяких світських людей,— і вони, зрештою, виявляють її майже несвідомо, а декотрі, напевно, щиро здивувалися б, якби їм вказали на неї.
Розділ п'ятнадцятий
Однак після дрібного обіднього інциденту Біллі вже не мав більше клопоту ні з гамаком, ні з речовим мішком. Клеггерт усе ще всміхався йому осяйною усмішкою, а розминаючись, озивався ласкавим словом — коли й не частіше, ніж доти, то принаймні щиріше.
Зате почало впадати в око дещо інше. Бувало, під час другої пів-вахти, коли Біллі, туго підперезаний паском, походжав верхньою гарматною палубою, жартуючи й перемовляючись із зустрічними молодиками, Клеггерт, забачивши цього веселого морського Гіперіона крадькома проводив його задумливим меланхолійним поглядом, і стримувані пекучі сльози туманили йому очі. В такі хвилини профос скидався на людину, яку спіткало тяжке горе. Іноді крізь його меланхолію пробивалася іскорка м'якої розчуленості, так наче Клеггерт попри все був здатний навіть полюбити Біллі. Але той миттєвий вираз відразу ж змінювався іншим, непримиренним, обличчя профоса судорожно кривилося, уподібнюючись до зморщеного горіхового зерняти. Іншого разу, розминаючись із формарсовим, заприміченим ще здаля, він сам давав йому дорогу, зупинявся і якусь хвилину дивився на нього з глузливо вищиреними зубами. А при раптовій, несподіваній зустрічі очі його кресали блискавиці, подібні до червоних іскор від молота у темній кузні. Так чудно було бачити той гострий блиск в очах, що звичайно сяяли глибокою ніжною синявою!
Гіперіон — в давньогрецькій міфології ім'я одного з титанів.
Деякі з тих диявольських підступів не могли залишитись поза увагою жертви, але вони — аж надто міцний горішок для такої людини, як Біллі, його інтелект не був настільки тонким, щоб відчути подих близького зла. Профосова поведінка здавалась йому щонайбільше чудною. Коли ж він часом бачив перед собою його привітне обличчя, чув приязне слово, то брав усе за чисту монету: молодому морякові ще не траплялося зустрічати людей з "медоточивими вустами".
Якби він був певний, що завинив перед профосом словом чи ділом, то все обернулося б інакше, й полуда хоч трохи спала б йому з очей.
Не бентежило його й інше. Зовсім не стикаючись по службі зі зброярем та начальником порохового погреба, Біллі ніколи й словом не перемовився з ними, а проте останнім часом при зустрічі з Біллі, вони дивилися на нього такими очима, що й сліпому було видно: хтось постарався підбурити їх проти хлопця. І все-таки їхня поведінка ні разу не видалася Біллі незвичайною, хоч він добре знав, що зброяр і начальник порохового погреба з корабельним писарем, аптекарем та іншими нижчими чинами сідають за стіл разом із Клеггертом і напевно мотають на вус його звіряння.
Що ж, Морського Бога любила вся команда — за простоту, виказану вже не раз, душевну м'якість і доброту та цілковиту відсутність зарозумілості, здатної посіяти неприязнь; а коли кругом стільки друзів, то його мало обходили такі мовчазні прояви ворожості, як оце щойно згадані.
Що ж до вахтового з бізань-щогли, то коли їм і траплялося зустрічатись (Біллі з відомих причин намагався обминати його), той завжди весело, мов нічого й не сталося, вітав його, ще бувало й докине мимохідь одне-друге дружнє слівце. Невідомо, що там попервах замишляв цей слизькуватий молодик чи ті, хто його намовляв, у кожному разі, судячи з теперішньої його поведінки, він явно махнув на Біллі рукою.
Цей "скоростиглий", як і кожен з йрго поріддя, негідник, можна сказати, впіймав облизня: той, кого він силкувався як простачка заманити в пастку, саме своєю простотою звів його плани нанівець.
Прискіпливі читачі заперечать: мовляв, навряд чи Біллі міг утриматися, щоб не підійти до вахтового з бізань-щогли й не запитати прямо, що означала недавня розмова на нефі, яку він, Біллі, так рішуче урвав. Прискіпливі читачі, певно, вважатимуть, що для Біллі так само природно було б побалакати з товаришами і з'ясувати, чи справді той, з бізань-щогли мав підстави говорити про заворушення серед команди. Що ж, нехай читачі так вважають. Та, мабуть, треба чогось більшого, точніше, чогось іншого, ніж прискіпливість, щоб по-справжньому зрозуміти вдачу Біллі Бада.