Люди типу Клеггерта неспроможні знищити в собі видиме зло, хоч і вміють непогано його приховувати, і, розуміючи добро, самі не вміють бути добрими. Отже, профос, сповнений кипучої енергії,— характерна риса людей цього типу,— не мав іншого виходу, як сховатися в своїй мушлі й наче скорпіон, за чиє існування відповідальний тільки Творець, зіграти до кінця призначену йому роль.
Пристрасть, а надто в найглибшому своєму вияві, не потребує для себе високої сцени. Всі глибокі пристрасті вирують десь на дні, серед жебраків і сміттярів. їх можуть породжувати найнікчемніші, найжалю-гідніші умови життя, але не це показник їхньої сили. В даному разі за сцену править надраєна гарматна палуба, а одним із формальних дійових моментів є розіллятий суп військового моряка.
Так от, помітивши, чий то жирний суп хлюпнув 'йому під ноги, профос, безперечно, вирішив, можливо, навіть лицемірячи перед самим собою, що Біллі перекинув миску не випадково, а зумисне, даючи волю своїм нестримним почуттям, подібним, зрештою, до його власних. І той жест, безперечно, видався йому швидше дурним, аніж небезпечним — кінець кінцем телиці теж може захотітися заіржати, але це ще не означає, що вона підкутий жеребець. До жовчної Клеггертової заздрості тепер домішалася вбивча зневага. Підтверджувались деякі нашіптування Немащеного Колеса — одного з найпролазливіших профосових капралів, сивого чоловічка з хитрим обличчям, прозваного так моряками за скрипучий голос, того самого Немащеного Колеса, що, мов якийсь потворний підвальний щур нишпорив по темних закутках нижніх палуб, шпигуючи за всіма, хто без дозволу заходив туди.
Його руками Клеггерт — бо то саме він цькував Біллі — лаштував оті дрібні, проте дошкульні для хлопця пастки, тож капрал цілком розумно зміркував, що його начальник має зуб на формарсового, і в догідливості своїй заходився піддавати жару: обмовляв чесного юнака, доповідаючи про деякі його невинні витівки, вигадував усякі образливі для шефа слівця, начебто почуті з його уст. Клеггерт брав усе за щиру правду, а найпаче ті слівця: він-бо добре знав, яка слава могла ходити за профосом, принаймні профосом тогочасним, запопадливим служакою,— знав, як моряки нишком глузують з нього, вправляючись у дотепах; саме його прізвисько Цибатий Джіммі, хай навіть і жартівливе, свідчило про їхню неприязнь.
Усього того було досить, щоб Клеггертова ненависть, знайшовши для себе поживу, спалахнула яскравим полум'ям. Рафіновані злочинці, як правило, страшенно обережні й криються з усіма своїми помислами. Отож, запідозривши у комусь ворога, вони свідомо відмовляються від будь-якої перевірки своїх підозр, воліючи діяти так, ніби їх і справді скривджено. Розплата ж нерідко буває незмірно жорстока проти гаданої кривди; у кожній-бо людині, охопленій жадобою помсти, живе душа неситого лихваря.
А як же з Клеггертовим сумлінням? Так, саме сумлінням, адже жодна думаюча істота, навіть біблійні біси, що теж "вірять і тремтять", не позбавлена його, хіба що в кожного воно таке ж сугубо індивідуальне, як власне чоло. Що ж, сумління ніколи не стояло Клеггертові на перешкоді. Ладне зробити з мухи слона, воно, певно, доводило, що недобрий намір, з яким начебто Біллі розілляв суп, а також приписане йому лихослів'я,— то достатня підстава, щоб визнати хлопця винуватим, ба навіть для того, щоб виправдати власну мстивість, розглядати її як справедливу відплату. Фарисейство, наче той Гай Фокс лютує в темницях таких душ, як Клеггертова. Такі, як він, люди не хочуть розуміти, що хтось може не поділяти їхньої злості. Напевне, профос провокував Біллі, потай переслідуючи його, але не діждався з його боку нічого такого, що могло б скомпрометувати формарсового чи дозволило б самому Клеггертові бодай лицемірно виправдатись у власних очах; тож обідня пригода, нехай і дріб'язкова, сказати б, радувала химерне профосове сумління — його потаємного наставника.
Розділ дванадцятий
Через кілька днів після згаданого випадку сталася ще одна загадкова й тривожна для Білла подія.
Стояла ніч, тепла як на ті широти, й формарсовий, вахта якого в цей час відпочивала внизу, дрімав на найвищій палубі, куди його вигнала духота із спального гамака — одного з сотні підвішених упритул на нижній палубі один до одного й тому майже нерухомих. Біллі лежав ніби в затінку пагорба, під стосом гіків і запасних щогл, між якими стояла найбільша корабельна шлюпка. Він розмістився ближче до краю цього стосу, що другим кінцем сягав фок-щогли, обік трьох
1 Гай Фокс — англійський конспіратор XVI століття, засуджений до страти за участь у парламентській змові.
інших нічліжан з нижньої палуби; за корабельним звичаєм, Біллі мав право на це місце, оскільки його пост височів якраз над приміщенням півбака.
Проте незабаром його сон було порушено: якийсь невідомий торкнув Біллі за плече, певно, перевіривши спочатку, чи міцно сплять його сусіди, а коли той підвів голову, задихав йому у вухо, квапливо шепочучи:
— Спускайся на неф із завітряного боку, Біллі. Запахло смаленим. Тільки тихенько. Ну, мерщій. Я до тебе там підійду.
І відразу ж зник.
Біллі, як і багато інших добряків, у певних випадках виявляв нерішучість: приміром* йому важко було одразу відхилити якусь несподівану пропозицію, якщо та не здавалась йому явно безглуздою, лихою чи брудною. Не забуваймо й іншого: відмовляти властиво флегматикам, байдужим і пасивним, Біллі ж належав до палких, темпераментних натур. Підозра, як і страх, майже ніколи не охоплювали його відразу. А що вже казати про сьогоднішню ніч, коли він ще й очей не встиг до ладу протерти після сну.
Так чи так, він машинально встав і, мізкуючи над тим, що б міг означати вислів "пахне смаленим", подався до вказаного місця — одного з шести вузьких містків по той бік високого фальшборту, схованих за великими юферсами та різними талрепами й розміщених на тогочасних великих військових кораблях уздовж всього могутнього корпусу; одне слово, то була якась подоба балкона, підвішеного над морем і такого відлюдного, що одному морякові зі "Звитяжного", старому поважному сектантові, він навіть удень правив за місце для таємних молінь.