Та хоч як повільно повз суб'єктивний час, об'єктивний годинник працював без затримки, і зрештою один по одному минули усі сім тижнів, їх заповнювали вкрай необхідні рекрутові справи: багнетний бій, стрільби, венеричний огляд, політінформації, стройова підготовка, хорові співи, вивчення військового статуту. Цим статутом їх з жахливою регулярністю натаскували двічі на тиждень, і то була справжня мука, бо він навіював непереборну сонливість. Почувши перші звуки хрипкого, монотонного голосу, що лунав з магнітофона, голови починали хилитися. Та кожен стілець у класі було з'єднано з комп'ютером, який тримав під контролем мозкові хвилі бідолашних піхотинців. Щойно хвилі альфа засвідчували про перехід від неспання до дрімоти, потужний заряд струму пропускався крізь сонні сідниці, і їхній власник прокидався від болю. Ця сповнена затхлими запахами аудиторія перетворювалась на тьмяно освітлену камеру тортур, де лунали монотонний нудний голос і різкі крики електрифікованих схилених голів, які час від часу підстрибували від болю.
Слухачі пускали повз вуха слова про ті страшні покарання і вироки, які передбачав кодекс за найневинніші злочини. Кожен знав, що зрікся усіх людських прав, підписавши контракт, і перелік втрачених можливостей не цікавив їх ані крапельки. По-справжньому їх захоплював лише лік годин, які відокремлювали їх від того моменту, коли вони отримають своє перше звільнення. Ритуал, за яким видавалася ця нагорода, був надзвичайно принизливий, але вони на інше й не сподівалися, ладні пожертвувати останніми крихтами самоповаги в обмін на клапоть пластику. Після завершення цього обряду починалася бійка за місце в монорельсовому поїзді, чия колія пролягала по заряджених електрикою підпорах, які здіймалися над десятиметровою загорожею з колючого дроту, і опускалася у Лейвілі— невеличкому фермерському містечку.
Перед тим, як збудували табір Льва Троцького, це було сільськогосподарське місто, і коли рекрутів не пускали в звільнення, воно жило своїм споконвічним життям. Решту часу амбари й комори стояли зачинені, а натомість відкривалися шинки і бойовища. Одні й ті самі приміщення використовувалися для зовсім інших потреб. Як тільки перший відпускник прибував на станцію, ясла оберталися на ліжка, продавці ставали сутенерами, касири і далі виконували свої обов'язки — проте ціни злітали вгору,— а конторки заставлялися пляшками і правили за стопки барів. В одну із таких установ, моргшинок, і завітав Вілл зі своїми друзями.
— Що будете пити, хлопці? — запитав завжди усміхнений власник бару "Останній спочинок".
— Подвійну порцію "Бальзамічної рідини",— замовив Брудота Браун.
— Без жартів,— попередив господар, усмішка на мить зникла з його обличчя, коли він узяв пляшку, на якій яскраву етикетку "Справжнє віскі" було наклеєно на витравлений напис "Бальзамічна рідина". — Будь-який непорядок — і я гукну військову поліцію,— усмішка знову заграла на його вустах, коли гроші поклали на стойку. — Чим будете труїтися, панове?
Вони сіли до вузького довгого столу, з мідними ручками по боках, і з блаженною полегкістю відчули, як етиловий спирт потік по їхніх засушених горлянках.
— Я зовсім не пив, аж поки попав у військо,— мовив Білл, відсьорбнувши на чотири пальці "Старої Печінкової Отрути" і підставляючи склянку, аби йому налили ще.
— Тобі й не треба було,— сказав Потвора, наливаючи.
— Це вже точно,— мовив Брудота Браун, із задоволенням облизуючи губи і знову підносячи склянку до губів.
— Боже,— мовив Трудяга Бігер, обережно сьорбаючи через край своєї склянки. — Смаком воно нагадує суміш цукру, тирси, різних ефірів і багатьох спиртів.
— Пий,— наказав Брудота, присмоктавшись до шийки пляшки. — Усе це піде тобі на користь.
— А тепер я хочу жінку,— виголосив Потвора і зчинилася метушня; вони застрягли в дверях, намагаючись вийти усі разом. Раптом хтось вигукнув:
"Дивіться!" — вони обернулися й побачили, що Трудяга не вставав з-за столу.
— Жінка! — мовив Потвора таким голосом, як кажуть "їсти!", підкликаючи собаку.
Клубок чоловіків заворушився при одвірку, перебираючи ногами. Трудяга не зрушив з місця.
— Мабуть, мені краще залишитися тут,— мовив він з усмішкою ще простакуватішою, ніж завжди. — А ви, хлопці, йдіть.
— Тобі погано. Трудяго?
— Чудово себе почуваю.
— Хіба ти не досяг статевої зрілості?
— Ні, не те...
— Що ти робитимеш тут?
Трудяга засунув руку під стіл і витяг звідти полотняну торбу. Він розкрив її і показав, що вона напхана великими пурпуровими черевиками.
— Краще я почищу взуття.
Вони повільно йшли по дерев'яному тротуару.
— Щось негаразд із Трудягою,— сказав Білл, але ніхто йому не відловів.
Всі озирали вулицю, просякнуту хтивістю, дивилися на яскраву вивіску, що звабливо вилискувала червоним світлом.
"Відпочинок космонавта" — сповіщала вона. "Безперервне стриптиз-шоу" і "Найкращі напої", а далі "Окремі кімнати для гостей та їхніх приятелів". Вони прискорили ходу. На фасадній стіні "Відпочинку космонавта" було розміщено вітрини з броньованого скла, за яким можна було побачити тримірні зображення дбайливо вбраних (браслети і вузенькі бікіні) артисток, а далі їх же голих (без браслетів і купальників).
Білл розчаровано зітхнув, показуючи на маленький напис, що майже загубився серед багатства жіночих персів..
Там було написано: "Тільки для офіцерів".
— Проходьте,— пробурчав поліцейський і штовхнув їх своїм електронним кийком. Вони почовгали далі.
Наступний заклад приймав чоловіків усіх рангів, але за вхід треба було заплатити сімдесят сім кредиток — більше, ніж вони мали на всіх. Після цього знову замиготіли написи "Тільки для офіцерів", аж поки кінчилася бруківка і вогні залишилися позаду.
— Що це?"— спитав Потвора, чуючи звук голосів, які долинали з темного завулка.
Придивившись, вони розгледіли чергу піхотинців, початок якої губився з поля, зору за далеким рогом вулиці.
— Що це? — перепитав він в останнього чоловіка в черзі.
— Бордель для нижніх чинів. І не пробуй пройти без черги. Назад, назад. Вони тут же вишикувалися — Білл став останнім, але ненадовго. Посувалися повільно, а нові піхотинці підходили і ставали за ними. Ніч була холодна, і він часто прикладався до пляшки, щоб підтримати сили. 'Розмов майже не вели, а в міру просування до освітленого червоним входу паузи ставали довші. Двері розчинялися й зачинялися через рівні проміжки часу, і Біллеві товариші один по одному зникали за ними. Врешті настала і його черга, двері відчинилися, і він уже ступив наперед, коли завили сирени, і їфемезний поліцейський з великим черевом стрибнув між Біллом і дверима.