Сергієві було трохи моторошно серед цієї величавої тиші, в якій, так чітко й зухвало лунали його кроки. Та водночас у серці в нього розливалась якась лоскотлива, запаморочлива відвага. На якомусь повороті раптом відкрилося море. Величезне, спокійне, воно тихо й урочисто мінилося. Від обрію до берега тяглася вузька, тремтлива срібна доріжка; серед моря вона зникала,— лиш де-не-де інколи спалахували її лелітки,— і раптом біля самісінької землі широко розпліскувалася живим, блискотливим металом, оперізуючи берег.
Безгучно прослизнув Сергій у дерев'яну хвіртку, що веде в парк. Там, під густими деревами, було зовсім темно. Здаля долинав шум непогамовного струмка й відчувався його вогкий, холодний подих. Виразно застукотів під ногами дерев'яний настил мосту. Вода під ним була чорна й страшна. Ось нарешті й висока чавунна брама, візерунчаста, наче мереживо, і обвита повзучими стеблами гліциній. Місячне світло, прорізавшись крізь хащу дерев, ковзало по різьбленню брами млявими фосфоричними плямами. По той бік був морок і чуйно-ляклива тиша.
Було кілька секунд, протягом яких Сергій відчував у душі вагання, майже страх. Але він подолав у собі ці болісні почуття й прошепотів:
— А все-таки я полізу. Все одно!
Видертись йому було неважко. Витончені чавунні завитки, що становили малюнок брами, слугували надійними точками опори для чіпких рук і маленьких мускулястих ніг. Над брамою на великій височині перекинулася з стовпа на стовп широка кам'яна арка. Сергій навпомацки виліз на неї, потім, лежачи на животі, звісив ноги вниз, на другий бік, і почав потроху зіштовхувати туди ж увесь тулуб, не перестаючи шукати ногами якогось виступу. Таким чином він уже зовсім перехилився через арку, тримаючись за її край лише пальцями випростаних рук, але його ноги все ще не зустрічали опори. Він не міг зміркувати тоді, що арка над брамою виступала всередину значно далі, ніж назовні, і в міру того, як терпли його руки і як важче звисало вниз знесилене тіло, жах дедалі дужче проникав йому в душу.
Нарешті він не витримав, його пальці, що чіплялися за гострий кут, розчепірилися, й він стрімко полетів униз.
Він чув, як заскреготів під ним крупний гравій, і відчув гострий біль у колінах. Якусь мить він стояв накарячки, при-голо_мшений падінням, йому здавалося, що зараз прокинуться всі мешканці дачі, прибіжить похмурий двірник у рожевій сорочці, зчиниться ґвалт, метушня... Але, як і перше, в саду була глибока, врочиста тиша. Тільки якийсь низький, монотонний, дзижчливий звук лунав на весь сад:
"Дзж...дзж...дзж..."
"Ах, та це ж шумить у мене у вухах!" — догадався Сергій. Він став на ноги: все було страхітливо, таємничо, казково красиве в саду, мовби сповненому ароматними снами. На клумбах тихо хиталися, з невиразною тривогою схиляючись одне до одного, . мовби перешіптуючись і підглядаючи, ледь помітні у темряві квіти. Стрункі, темні, пахучі кипариси з задумливим і докірливим виразом повагом кивали своїм гострим верховіттям. А за струмком, у хащах чагарника, маленька стомлена пташка боролася зі сном і з покірливою скаргою повторювала:
"Сплю!.. Сплю!.. Сплю!.."
Уночі, серед, переплутаних на доріжках тіней, Сергій не впізнав місця. Він довго блукав по скрипучому гравію, аж поки вийшов до будинку.
Ніколи в житті хлопчик не зазнавав такого болісного почуття цілковитої безпорадності, занедбаності й самотності, як тепер. Величезний будинок здавався йому сповненим нещадними ворогами, які, причаївшись, потай, з лютою посмішкою стежили з темних вікон за кожним рухам маленького, кволого хлопчика. Мовчки й нетерпляче очікували вороги якогось сигналу, очікували чийогось гнівного, оглушиво грізного наказу.
— Тільки не в домі... у домі його не може бути! — прошепотів, мов крізь сон, хлопчик.— У домі він витиме, набридне...
Він обійшов дачу навкруги. З тильної сторони, на широкому подвір'ї, стояло кілька будівель, простіших і невибагливих на вигляд, очевидно, призначених для челяді. Тут, так само як і у великому будинку, в жодному вікні не світилося; тільки місяць відбивався в темних шибках мертвим нерівним блиском. "Не вийти мені звідси, ніколи не вийти!..";—з тугою подумав Сергій. Згадав він на мить дідуся, стару шарманку, нічліги в кав'ярнях, сніданки біля прохолодних джерел. "Нічого, нічого цього більше не буде!" — сумно повторив подумки Сергій. Але що безнадійнішими ставали його думки, то більше страх поступався в його душі місцем тупому й спокійно-злобному відчаю. Тонке, мовби стогнуче скиглення раптом торкнулося його слуху. Хлопчик спинився, не дихаючи, з напруженими мускулами, підвівшися навшпиньки. Звук повторився. Здавалося, він линув з кам'яного підвалу, біля якого Сергій стояв і який сполучався із зовнішнім повітрям низкою грубих маленьких чотирикутних отворів без стекол. Ступаючи по якійсь квітковій куртині, хлопчик підійшов до стіни, припав обличчям до одного з душників і свиснув. Тихий, сторожкий шум почувся десь унизу, але одразу ж ущух.
— Арто! Артошику! — покликав Сергій тремтливим пошептом.
Несамовитий, надривний гавкіт ураз сповнив увесь сад, відгукнувшись в усіх його куточках. У цьому, гавкоті разом з радісним привітом змішувалася і скарга, і злість, і почуття фізичного болю. Чути було, як собака щосили рветься в темному підвалі, силкуючись від чогось звільнитися.
— Арто! Собаченько!.. Артошику!..— вторував йому із слізьми в голосі хлопчик.
— Цить, окаянний! — пролунав знизу звірячий, басовий крик.— У, каторжний!
Щось стукнуло в підвалі. Собака зайшовся довгим уривистим виттям.
— Не смій бити! Не смій бити собаку, клятий! — несамовито закричав Сергій, дряпаючи нігтями кам'яну стіну.
Все, що сталося потім, Сергій пам'ятав невиразно, мовби в якомусь гарячковому маренні. Двері підвалу широко, з гуркотом розчахнулися, і з них вибіг двірник. У самому спідньому, босий, бородатий, блідий від яскравого світла _ місяця, що світив йому просто в обличчя, він видався Сергієві велетнем, розлюченим казковим страховищем.
— Хто тут блукає? Застрелю! — загримів його голос у саду.— Злодії! Грабують!
Але тієї ж миті з темряви навстіж відчинених дверей, наче білий, стрибучий клубок, з гавкотом вискочив Арто. На шиї в нього теліпався уривок мотузки.