А втім, хлопчикові було не до собаки. Грізний вигляд двірника пойняв його неймовірним страхом, зв'язав йому ноги, паралізував усе його маленьке тонке тіло. Та, на щастя, цей стовбняк тривав недовго. Майже несвідомо Сергій видав несамовитий, довгий, відчайдушний крик і навмання, не бачачи дороги, не тямлячи себе з переляку, кинувся бігти геть від підвалу.
Він мчав, як птиця, сильно й часто вдаряючи об землю ногами, які раптом зробилися міцними, наче дві сталеві пружини. Поряд з ним скакав, заливаючись радісним гавкотом, Арто. Позаду, люто лаючись, важко гупав по піску двірник.
З розгону Сергій наскочив на браму, але миттю не те що подумав, а швидше інстинктивно відчув, що тут дороги нема. Між мурованою стіною та кипарисами, що росли вздовж неї, була вузька темна лазівка. Не роздумуючи, підкоряючись самому лише почуттю страху, Сергій, нахилившись, югнув у неї й побіг уздовж стіни. Гострі голки кипарисів, що густо й ядучо пахли смолою, шмагали його по обличчю. Він спотикався об корчі, падав, розбиваючи собі до крові руки, але одразу ж уставав, не помічаючи навіть болю, і знову біг уперед, зігнувшись майже удвоє, не чуючи свого крику. Арто кинувся слідом за ним.
Отак біг він вузьким коридором, утвореним з одного боку — високою стіною, а з другого — щільною лавою кипарисів, біг, наче маленьке, ошаліле від жаху звіря, що попало в безкінечну пастку. В роті в нього пересохло, й кожне дихання кололо в грудях тисячами голок. Двірників тупіт лунав то праворуч, то ліворуч, і хлопчик без тями кидався то вперед, то назад, кілька разів пробігаючи мимо брами і знову пірнаючи в темну, тісну лазівку.
Нарешті Сергій вибився з сил. Крізь дикий жах його поволі почала охоплювати холодна, млява туга, тупа байдужість до будь-якої небезпеки. Він сів під дерево, припав до його стовбура знеможеним від утоми тілом і заплющив очі. Чимраз ближче хрупотів пісок під важкими кроками ворога. Арто стиха скиглив, уткнувши морду в Сергієві коліна.
За два кроки від хлопчика зашуміли гілки, розхилені руками. Сергій несвідомо звів очі вгору й раптом, охоплений неймовірною радістю, одним поштовхом скочив на ноги. Він тільки тепер помітив, що стіна навпроти того місця, де він сидів, була дуже низька, не більше як півтора аршина заввишки. Щоправда, верх її був утиканий вмазаними у вапно осколками пляшок, але Сергій не задумався над цим. Миттю вхопив він Арто поперек тулуба і поставив його передніми лапами на стіну. Розумний пес чудово зрозумів його. Він швидко видерся на стіну, замахав хвостом і переможно загавкав.
Слідом за ним опинився на стіні й Сергій, саме в той час, коли з розхилених гілок кипарисів визирнула велика темна постать. Два гнучкі, спритні тіла — собаки й хлопчика—швидко й м'яко стрибнули вниз на дорогу. Їм услід, мов брудний потік, полетіла огидна, люта лайка.
Чи був двірник менш спритний, ніж двоє друзів, чи він стомився від кружляння по саду або просто не сподівався наздогнати втікачів, тільки він не переслідував їх далі. Проте вони довго ще бігли без відпочинку,— обидва дужі, спритні, мовби окрилені радістю визволення. До пуделя незабаром повернулася його звичайна легковажність. Сергій ще боязко оглядався назад, а Арто вже стрибав на нього, в захваті хляпаючи вухами й уривком мотузки, та все намагався з розгону лизнути його в самісінькі губи.
Хлопчик отямився тільки біля джерела, біля того самого, де напередодні вдень вони з дідусем снідали. Припавши разом ротами до холодної водойми, собака й людина довго й жадібно ковтали свіжу, смачну воду. Вони відштовхували одне одного, підводили на хвилинку голови догори, щоб звести дух, причому з губ лунко капала вода, і з новою жадобою припадали до водойми, неспроможні від неї відірватися. І коли вони нарешті відвалилися від джерела й пішли далі, то вода плескалася й булькала в їхніх переповнених животах. Небезпека минула, всі жахи цієї ночі зникли без сліду, і їм обом весело й легко було йти білою дорогою, яскраво освітленою місяцем, серед темних чагарників, від яких уже віяло ранковою вологою й солодким запахом освіженого листя.
У кав'ярні "Илдиз" Ібрагім зустрів хлопчика докірливим пошептом:
— І со се ти вестаеся, хлопцук? Со се ти вестаєся? Вай, вай, вай, не харазд...
Сергій не хотів будити дідуся, але це зробив за нього Арто. В одну мить відшукав він старого серед купи тіл, що валялися на підлозі, і, перше ніж той устиг отямитися, з жалісним вереском облизав йому щоки, очі, ніс і рот. Дідусь прокинувся, побачив на шиї в пуделя мотузку, побачив вкритого порохом хлопчика, що лежав поруч нього, і все зрозумів. Він звернувся був до Сергія по роз'яснення, але не міг нічого домогтися. Хлопчик уже спав, розметавши руки в сторони й широко роззявивши рота.