Він і сам заліз був у воду до черева й два-три рази хлиснув її язиком. Але солона вода йому не сподобалася, а легкі, хвилі, що шурхотіли об прибережний гравій, лякали його. Він вистрибнув на берег і знов заходився гавкати на Сергія. "До чого ці безглузді фокуси? Сидів би на березі поруч старого. Ах, скільки клопотів із цим хлопчиськом!"
— Гей, Сергійку, вилазь, чи що, справді, годі тобі! — покликав старий.
— Зараз, дідусю Лодижкін,— відгукнувся хлопчик.— Погляньте, як я пароплавом пливу. У-у-у-ух!
Він нарешті підплив до берега, але, перш ніж одягтися, схопив на руки Арто й, повернувшись з ним у море, кинув його далеко у воду. Собака, виткнувши з води саму лише морду з вухами, що поспливали нагору, голосно і ображено пирхаючи, одразу ж поплив назад. Вискочивши на сущу, він затрусився всім тілом, і хмари бризок полетіли на старого й на Сергія.
— Стривай, Сергійку, це, либонь, до нас? — сказав Лодижкін, пильно дивлячись угору, на скелю.
Стежкою швидко сходив униз, нерозбірливо кричучи й махаючи руками, той самий похмурий двірник у рожевій сорочці з чорними горошинами, який чверть години тому гнав мандрівну трупу з дачі.
— Чого йому треба? — непорозуміло спитав дідусь.
IV
Двірник усе кричав, збігаючи вниз незграбною риссю, причому рукава його сорочки лопотіли на вітрі, а пазуха надималася, як вітрило.
— О-го-го!.. Почекайте трошки!..
— А бодай тебе намочило та й не висушило,— сердито пробурчав Лодижкін. — Це він ізнов з приводу Артошки.
— Давайте, дідусю, відлупцюємо його! — хоробро запропонував Сергій.
— Та цур тобі, відчепись... І що воно за люди, прости господи!..
— Ви ось що...— почав захеканий двірник іще здаля.— Продавайте пса, абощо? Ну просто не дамо собі ради з паничем. Реве, як теля. "Подай та подай собаку..." Пані послала, купи, каже, хоч би там скільки коштувало.
— Досить-таки безглуздо це з боку твоєї пані! — розсердився раптом Лодижкін, який тут, на березі, почував себе куди впевненіше, ніж на чужій дачі.— й знову ж таки, яка вона мені пані? Тобі, може, й пані, а мені двоюрідне начхати. І будь ласка... я тебе прошу... іди ти від нас, Христа ради... і той... і не в'язни.
Але двірник не вгамовувався. Він сів на камені, поруч старого, і говорив, незграбно тицяючи перед себе пальцями:
— Та зрозумій же ти, старий дурню...
— Від дурня й чую,— спокійно відрізав дідусь.
— Та стривай... не до того я це... Ото, їй-право, реп'ях який... Ти подумай: ну, що тобі собака? Знайшов інше цуценя, вивчив стояти дибки, ось тобі й знову пес. Ну? Неправду, чи що, я кажу? Га?
Дідусь уважно зав'язував ремінь на штанях. На наполегливі двірникові запитання він відповів з удаваною байдужістю:
— Бреши далі... Я потім одразу тобі відповім.
— А тут, братику ти мій, одразу — цифра! — гарячкував двірник. — Двісті, а то й триста карбованців воднораз! Ну, звичайно, мені дещо за труди... Ти здумай тільки: три сотенних! Це ж одразу можна бакалійну відкрити...
Кажучи це, двірник витяг з кишені шматок ковбаси й жбурнув пуделю. Арто спіймав його на льоту, проковтнув за одним разом і запобігливо завиляв хвостом.
— Скінчив? — коротко спитав Лодижкін.
— Та тут довго й кінчати нічого. Давай пса — та й згода!
— Авже-е-еж,— спроквола насмішкувато мовив дідусь.— Продати, виходить, собачку?
— Звичайна річ, продати. Чого вам іще? Найголовніше, панич у нас такий скажений. Чогось заманулося, то геть увесь дім збаламутить. Подавай — і все тут. Це ще без батька, а при батькові... святителі ви наші!.. усі догори ногами ходять. Пан у нас інженер, може, чули, добродій Обольянінов? По всій Росії залізниці прокладають. Мільйонер! Хлоп'я ж у нас одне. От і бешкетує. Хочу поню живу — на тобі поню. Хочу човен — на тобі справжнісінького човна. Як є, ні в чому, ні в чому відмови...
— А місяця?
— Тобто в яких це смислах?
— Місяця, кажу, він ні разу з неба не зажадав?
— Ну от, скажеш таке — місяця! — сконфузився двірник.— То що,_ чоловіче добрий, згода в нас, чи як?
Дідусь, який встиг уже в цей час нап'ясти на себе коричневий, позеленілий на швах піджак, гордо випростався, наскільки йому дозволяла вічно зігнута спина.
— Я тобі одне скажу, парубче,— почав він не без урочистості.— Приміром, коли б у тебе був брат чи, скажімо, друг, котрий, значить, змалечку. Стривай, друже, ти собаці ковбасу даремно не переводь... сам краще з'їж... цим, голубе, його не підкупиш. Кажу, коли б у тебе був щонайвірніший друг... який змалечку... То за скільки б ти його, приміром, продав?
— Ото прирівняв!..
— Ось тобі й прирівняв. Ти отак і скажи своєму панові, який залізницю прокладає,— підвищив голос дідусь.— Так і скажи: не все, мовляв, продається, що купується. Еге ж! Ти собаку краще не гладь, це ні до чого. Арто, ходи сюди, собачий сину, ось я т-тобі! Сергію, збирайся.
— Дурний ти старий! — не стерпів нарешті двірник.
— Дурний, та з роду такий, а ти хам, Іуда, продажна душа,— вилаявся Лодижкін.— Побачиш свою генеральшу, уклін їй віддай, скажи: від наших, мовляв, з любов'ю вашим низький уклін. Згортай килим, Сергію! Е-ех, спино моя, спинонько! Ходімо.
— Значить, та-ак!..— багатозначно мовив двірник.
— З тим і візьміть! — загонисто відповів старий.
Артисти поплентались уздовж морського берега, знов угору, тією ж дорогою. Оглянувшись випадково назад, Сергій побачив, що двірник стежить за ними. Вигляд у нього був задумливий і похмурий. Він зосереджено чухав усією п'ятірнею свою кошлату руду потилицю під шапкою, що з'їхала на очі.
V
Дідусь Лодижкін давним-давно нагледів куточок між Місхором та Алупкою, вниз від нижнього шляху, де чудово можна було поснідати. Туди він і повів своїх супутників. Неподалік від мосту, перекинутого через бурхливий і брудний гірський потік, витікала з-під землі, в затінку кривих дубів і рясної ліщини, гомінка, холодна струминка води. Вона утворила в грунті круглу неглибоку водойму, з якої тонкою змійкою збігала у струмок, що блищав у траві, немов живе срібло. Біля цього джерельця щоранку й щовечора можна було застати побожних турків, які пили воду й творили свої священні обмивання.
— Гріхи наші тяжкі, а запаси мізерні,— сказав дідусь, сідаючи в прохолоді під ліщиною.— Нумо, Сергійку, господи благослови!