Продавець, поблажливо посміюючись з його мови й непоказного вигляду — все ті ж .самі розтоптані кирзові чоботи, полотняні штани, що їх стара пошила, потріпаний піджачок, побурілий на дощі й сонці повстяний капелюх,— відповів Момунові:
— Караван цілий. Тільки от що ж виходить — купець до вас, а ви од купця по лісах та по долах. І жінкам накавуєте копійку держати, як душу-перед смертю. Тут хоч за* вали товарами, ніхто не розщедриться.
— Вибачай, дорогий,— ніяково просив пробачення Мо-мун.— Коли б знали, що приїдеш, не роз'їжджалися б. А що грошей нема, то як нема, то таки нема. Ось продамо восени картоплю...
— Говори! — перебив його продавець.— Знаю я вас, баїв смердючих. Сидите в горах, землі, сіна скільки хочеш. Лісу кругом — за три дні не об'їдеш. Скот держите? Пасіку держите? А копійку віддати — скулитесь. Купи ось шовкову ковдру, швацька машинка зосталася одна...
— їй-богу, немає таких грошей,— виправдувавсь Мо-мун.
— Так я й повірю. Скупишся, старий, грошики складаєш. А куди?
— їй-богу, немає, присягаюся Рогатою матір'ю-олени-цею!
— Ну, візьми вельвету, штани нові пошиєш.
— Узяв би, присягаюся Рогатою матір'ю-оленицею...
— Е-е, та що з тобою воду товкти! — махнув рукою продавець.— Дарма приїхав. А Орозкул де?
— Зранку ще подався, здається, в Аксай. Справи в чабанів.
— Гостює, виходить,— тямуще уточнив продавець. Ніяково замовкли.
— Та ти не ображайся, чоловіче добрий,— знову почав Момун.— Восени, дасть бог, продамо картоплю...
— До осені далеко.
— Ну, коли так, то вибачай. Бога ради, зайди чаю. поп'єш.
— Не того я приїхав,— одмовився продавець.
Він став зачиняти дверці фургона, отоді й сказав, глянувши на онука, що стояв.біля діда вже напоготові, тримаючи за вухо собаку, щоб бігти з ним за машиною.
— Ну, купи хоча б портфель. Хлопчині до школи пора, мабуть? Скільки йому?
Момун одразу вхопився за цю думку: хоч щось та купить у настирливого продавця, і онукові справді потрібен портфель, цієї осені йому до школи.
— Ай справді,— заметушився Момун,— я й не подумав. Як же, сім, восьмий уже. Іди лишень сюди,— покликав він онука.
Дід понишпорив у кишенях, знайшов сховану п'ятірку. Давно вона, мабуть, була в нього, злежалась уже.
— Держи, вухатий.— Продавець лукаво підморгнув хлопчикові і дав йому портфель.— Тепер учись. А не здолаєш грамоти, зостанешся з дідом навіки в горах.
— Здолає! Він у мене тямущий,— обізвався Момун,-перелічуючи здачу.
Потім глянув на онука, що незручно тримав новенького портфеля, притиснув його до себе.
— От і гаразд. Підеш восени до школи,— неголосно сказав він. Тверда, важка долоня дідова м'яко лягла хлопчикові на голову.
І той відчув, як раптом дуже здавило горло, і гостро відчув худе тіло дідове, звичний запах його одягу. Сухнм сіном і потом роботящої людини пахло од нього. Вірний, надійний, рідний, може, єдиний на цілому світі чоловік, який усією душею любив хлопчика, був такий-от простий, дивакуватий старий, якого розумовичі прозвали Проворним Мо-муном... Ну й що ж? Який не є, а добре, що все-таки є свій дід.
Хлопчик і сам не сподівався, що радість його буде така велика. Досі він не думав про школу. Досі він тільки бачив дітей, що йшли до школи,— там, по той бік гір в іссик-куль-ських селах, куди вони з дідом їздили на поминки знатних бугинських стариків. А з цієї хвилини хлопчик не розлучався з портфелем. Радіючи й хвалячись, він зразу ж оббіг усіх мешканців кордону. Спершу показав бабі,— ось, мовляв, дід купив! —потім тітці Бекей — вона теж зраділа, побачивши портфель, і похвалила самого хлопчика.
Рідко коли тітка Бекей буває в доброму настрої. Частіше, хмура й роздратована, вона не помічає свого небожа, їй не до нього. В неї своє лихо. Баба каже: якби в неї були діти, вона зовсім іншою жінкою була б. І Орозкул, чоловік її, був би теж іншою людиною. Тоді й дід Момун був би іншою людиною, а не такий, який він є. Хоч у нього було дві дочки — тітка Бекей та ще мати хлопчикова, молодша донька,— а все одно погано, погано, коли немає своїх дітей; ще гірше, коли в дітей немає дітей. Так каже баба. Зрозумій її...
Після тітки Бекей хлопчик забіг показати портфель молодій Гульджамал та її доньці. А звідти подався на сінокіс до Сейдахмата. Знову біг мимо рудого каменя "Верблюда", й знову не було часу поплескати його по горбу, мимо "Сідла", мимо "Вовка" й "Танка", а далі все берегом, стежкою, поміж кущами обліпихи, потім довгим прокосом на луці він добіг до Сейдахмата.
Сейдахмат сьогодні був тут сам. Дід давно вже викосив свою ділянку, а разом і ділянку Орозкулову. І сіно вже вивезли вони — баба з тіткою Бекей згрібали, Момун накладав, а він допомагав дідові, підносив сіно до воза. Наклали біля корівника два стоги. Дід їх-так добре вивершив, що ніякі дощі не промочать. Гладенькі, мов гребенем обчесані стоги. Щороку так. Орозкул сіна не косить, усе на тестя звалює,— начальник, як не є. "Захочу,— каже,— миттю повиганяю вас з роботи". То він на діда й Сейдахмата. І то під п'яну руку. Діда він не прожене. Хто тоді працюватиме? Спробуй без діда! В лісі роботи багато, особливо восени. Дід каже: "Ліс не отара овець, не розбредеться. Але догляду за ним не менше. Бо коли пожежа трапиться або з гір повінь хлине —дерево не одскочить, не зійде з місця, загине, де стоїть. Та на те лісник, щоб дерево не гинуло". А Сейдахмата Орозкул не прожене, бо Сейдахмат сумирний. Ні в що не втручається, не суперечить. Та хоч він хлопець покірний і здоровий, але ж лінивий, поспати любить. Тому й прибився в лісництво. Дід каже: "Такі хлопці в радгоспі машини ганяють, тракторами орють". А в Сейдахмата на вгороді картопля лободою позаростала. Довелося Гульджамал з дитинкою на руках город полоти.
І з початком сінокосу Сейдахмат забарився. Позавчора дід вилаяв його. "Минулої зимн,— каже,— не тебе мені шкода стало, а худобу. Тому й поділився сіном. Якщо знову важиш на моє дідівське сіно, то зразу скажи, я за тебе викошу". Пройняло, зранку сьогодні махав Сейдахмат косою.
Почувши за спиною швидку ходу, Сейдахмат обернувся, втерся рукавом сорочки.
— Ти чого? Кличуть мене, чи що?
— Ні. В мене портфель. Ось. Дід купив. Я до школи піду.