— Ха-ха-ха!.. —с
В п'яному чаду й реготі хлопчикові ставало все жаркіше й задушливіше, голова розколювалась від болю, що розбухав і не вміщався в голові. Йому здавалося, що хтось стусав ногами його голову, що хтось рубав його голову сокирою. Йому здавалося, що хтось цілиться сокирою в його очі, і він крутив головою, щоб увихнутися. Знемагаючи від жару, він раптом опинився в холодній-холодній річці. Він став рибою. Хвіст, тулуб, плавці — все риб'яче, тільки голова лишалася своя та ще й боліла. Він поплив у приглушеній, темній підводній прохолоді, думаючи про те, що тепер назавжди залишиться рибою і ніколи не повернеться в гори. "Не вернуся,— говорив він сам собі.— Краще бути рибою, краще бути рибою..."
І ніхто не помітив, як хлопчик зліз із ліжка і вийшов з дому. Він ледве встиг зайти за ріг, як його знудило й він став блювати. Хапаючись за стіну, хлопчик стогнав, плакав і крізь сльози, задихаючись од ридань, бурмотів:
— Ні, я краще буду рибою. Я попливу звідси. Я краще буду рибою.
А в домі Орозкула за вікнами реготали й вигукували п'яні голоси. Той дикий регіт оглушував хлопчика, завдавав йому нестерпного болю й мук. Йому здавалося, що погано йому від того, що він чує той страхітливий регіт. Віддихавшись, він пішов по двору. У дворі не було нікого. Біля згаслого вогнища хлопчик наткнувся на смертельно п'яного діда Момуна. Старий лежав тут у пилюці поруч з вирубаними рогами Рогатої матері-олениці. Одрубок маралячої голови гриз собака. Більше нікого не було.
Хлопчик нахилився до діда, поторсав його за плече.
— Ата, ходім додому,— сказав він.— Ходім.
Старий не відповідав, він нічого не чув, він не міг підвести голови. Та й що він міг відповісти, що міг сказати?
— Ну вставай, ата, ходімо додому,— просив хлопчик.
Хтозна, чи розумів він розумом своїм дитячим, чи невтямки йому було, що старий Момун лежав тут у розплату за свою казку про Рогату матір-оленицю, що не з своєї волі посягнув він на те, що сам же вселяв йому все життя,— на пам'ять предків, на совість і заповіти свої, що пішов він на це заради бідолашної своєї дочки, заради нього ж, онука...
І тепер, повержений горем та ганьбою, старий лежав, мов убитий, ниць, не обзиваючись на голос хлопчика...
Хлопчик присів коло діда, намагаючись розворушити його.
— Ата, ну підведи голову,— просив він. Хлопчик був блідий, рухався мляво, руки й губи тремтіли.— Ата, це я. Ти чуєш? — говорив він.— Мені дуже погано,— заплакав він.— У мене голова болить, дуже болить.
Старий застогнав, ворухнувся, але не міг отямитись.
— Ата, а Кулубек приїде? — спитав раптом хлопчик крізь сльози.— Скажи, Кулубек приїде? — термосив він його.
Він примусив Момуна перекинутися на бік і здригнувсь, коли до нього повернулося обличчя п'яного діда, заляпане грязюкою і пилом, з жалюгідною скуйовдженою борідкою, і привиділася хлопчикові в ту хвилину голова білої мара-лиці, порубана допіру сокирою Орозкулаі Хлопчик одсах-нувся від страху і, задкуючи од діда, промовив:
— Я стану рибою. Ти чуєш, ата, я попливу звідси. А як прийде Кулубек, скажи йому, що я зробився рибою.
Старий нічого не відповів.
Хлопчик почвалав далі. Спустився до річки. І ступив просто в воду...
Ніхто ще не знав, що хлопчик поплив рибою по річці. Надворі лунала п'яна пісня:
З горбатих, горбатих гір Я приїхав на горбатому верблюді. Гей, горбатий купче, одчиняй двері, Будемо пити гірке вино!..
Ти поплив. Не дочекався ти Кулубека. Як шкода, що не дочекався ти Кулубека. Чому ти не побіг на дорогу? Коли б ти довго біг по дорозі, то неодмінно зустрів би його. Ти впізнав би його машину здалеку. І тільки б ти підняв руку, він одразу зупинився б.
— Ти куди?— спитав би Кулубек.
— Я до тебе! —-відповів би ти.
І І він узяв би тебе в кабіну. І ви поїхали б. .Ти і Кулу-ібек. А попереду по дорозі скакала б ні для кого невидима ! Рогата мати-олениця. Але ти бачив би її. і
Однак ти поплив. Чи ти знав, що ніколи не станеш рибою. Що не допливеш до Іссик-Кулю, не побачиш білого пароплава і не скажеш йому: "Добридень, білий пароплаве, це я!"
Одне лише можу сказати тепер: ти відкинув те, з чим не мирилася твоя дитяча душа. І в цьому моя втіха. Ти прожив, як блискавка, що раз зблиснула і згасла. А блискавки викрешує небо. А небо вічне. І в цьому моя втіха.
І в тому ще, що дитяча совість у людині — як зародок у зерні, без зародка зерно не проростає. І що б там не чекало нас у світі, правда перебуде віки, поки народжуються і вмирають люди...
Прощаючись із тобою, я повторюю твої слова, хлопчику: "Добридень, білий пароплаве, це я!"