А роги не піддавалися. Орозкул усе більше виходив із себе, лютував і, вже не розбираючи, бив по голові як попало — і обухом, і лезом сокири.
— Та так поламаєш роги. Дай мені,— підійшов Сейдахмат.
— Геть! Я сам! Чорта з два — поламаєш! — прохрипів Орозкул, замахуючись сокирою.
— Ну як хочеш,— плюнув Сейдахмат і пішов собі додому.
За ним подався й той самий чорний кремезний чоловік. Він таскав у мішку свою пайку м'яса.
А Орозкул з п'яною впертістю й далі четвертував за повіткою голову Рогатої матері-олениці. Можна було подумати, що він вершив довгоочікувану помсту.
— Ах ти, наволоч! — з піною коло рота стусав він голову чоботом, ніби мертва голова могла його чути.— Ну, ні, брешеш! — наскакував він з сокирою знову й знову. — Не я буду, якщо не доконаю тебе. На тобі! На тобі! — крушив він сокирою.
Череп тріщав, одлітали на всі боки уламки кісток.
Хлопчик коротко скрикнув, коли сокира випадково рубонула поперек ока. З розкраяної очниці линула темна, густа рідина. Вмерло око, зникло, спорожніло...
— Я й не такі голови можу розтрощити! І не такі роги обламаю! — гарчав Орозкул у нападі дикої злості й ненависті до цієї безневинної голови.
Нарешті йому вдалося проломити череп і в тімені, і на лобі. Тоді він кинув сокиру, вхопився обома руками за роги й, притискуючи ногою голову до землі, крутонув роги із звірячою силою. Він виривав їх, і вони затріщали, як коріння, коли його видирають з землі. То були ті самі роги, иа яких,— на благання хлопчика,— Рогата мати-олениця мала принести чарівну, колиску Орозкулові і тітці Бекей...
Хлопчикові стало погано. Він обернувся, упустив нирку на землю й поволі почвалав геть. Він дуже боявся, що впаде або його знудить тут же, на очах у людей. Блідий, з холодним, липким потом на лобі, він проходив мимо кострища, в якому ошаліло палахкотів огонь, над яким клу-бочилась гаряча пара з казана, біля якого, обернувшись до всіх спиною, сидів, як і раніше, обличчям до вогню
*
нещасний дід Момун. Хлопчик не став турбувати діда. Йому хотілося скоріше добратися до ліжка й лягти, вкритися з головою. Не бачити, не чути. Забути...
Ідучи, він зустрів тітку Бекей. Безглуздо виряджена, але з синьо-багровими синцями від Орозкулових побоїв на обличчі, худюща й недоречно весела, ганяла вона сьогодні в клопотні великого м'яса.
— Що з тобою? — зупинила вона хлопчика.
— В мене голова болить,— сказав він.
— Та любий ти мій, сердешний,— сказала вона раптом у нападі ніжності й заходилася обсипати його поцілунками.
Вона теж була п'яна. Од неї теж гидко тхнуло горілкою.
— Голова в нього болить,— бурмотіла вона розчулено.— Рідненький ти мій! Ти, мабуть, їсти хочеш?
— Ні, не хочу. Я хочу лягти.
— Ну то ходім, ходім, я тебе вкладу. Що ж ти будеш сам-самісінький лежати? Всі ж будуть у нас. І гості, й наші.. І м'ясо вже готове.— І вона повела його з собою.
Коли вони проходили знову мимо вогнища, із-за повітки з'явився Орозкул, упрілий і червоний, як хворе вим'я. Він переможно кинув біля діда Момуна маралячі роги, які він вирубав. Старий трохи підвівся.
Не дивлячись на нього, Орозкул підняв відро з водою й, перехиляючи його на себе, став пити обливаючись.
— Можеш помирати тепер,— кинув він, одриваючись од води, і знову припав до відра.
Хлопчик чув, як дід пробелькотів:
— Дякую, синку, дякую. Тепер і вмирати не страшно. Як же, пошана мені й повага, виходить...
— Я піду додому,— сказав хлопчик, почуваючи слабкість у тілі.
Тітка Бекей не послухалась.
— Нічого тобі там самому.— І майже силоміць повела його в свою хату. Поклала на ліжко в кутку.
В домі Орозкула все вже було готове до трапези. Наварено, насмажено, наготовано. Всім цим жваво порядкували баба й Гульджамал. Бігала між хатою і вогнищем надворі тітка Бекей. В чеканні великого м'яса злегка бавилися чаєм Орозкул і чорний кремезний Кокетай, напівлежачи на кольорових ковдрах, з подушками під ліктями. Вони одразу якось завеличалися і почували себе князями. Сейдахмат наливав їм чай на денце піал.
А хлопчик нишком лежав у'кутку, скований, напружений. Його знову морозило. Він хотів устати й піти собі, але боявся, що тільки він злізе з ліжка, як зараз же почне блювати. І тому він судорожно тримав у собі ту грудку, що застряла в горлі. Боявся ворухнутися зайвий раз.
Невдовзі жінки покликали Сейдахмата надвір. І він незабаром появився у дверях з горою м'яса, що парувало у великій емальованій мисціГ Він ледве доніс цю ношу й поставив її перед Орозкулом і Кокетаєм. Жінки внесли слідом за ним ще всякі страви.
Усі почали всідатися заново, приготували ножі й тарілки. Сейдахмат тим часом наливав горілки в склянки.
— Командиром горілки буду я,— реготав він, киваючи на пляшку в кутку.
Дід Момун прийшов останній. Дивний, аж надто жалюгідний вигляд проти звичайного мав сьогодні старий. Він хотів притулитися десь збоку, але чорний кремезний Кокетай великодушно запросив його сісти поруч нього.
— Проходьте сюди, аксакале.
— Спасибі. Ми тут, ми ж дома,— спробував одмовитися дід Момун.
— Але все ж таки ви найстарший,— наполягав Кокетай і посадив його між собою і Сейдахматом.— Вип'ємо, аксакале, з нагоди такого успіху вашого. Вам перше слово.
Дід Момун невпевнено прокашлявся.
— За мир у цьому домі,— сказав він вимучено.— А там, де мир, там і щастя, діти мої.
— Правильно, правильно! — підхопили всі, перехиляючи стакани в горлянки.
— А ви чого ж? Ні, так не піде! Бажаєте щастя зятеві й дочці, а самі не п'єте,— дорікнув Кокетай зніяковілому дідові Момуну.
— Ну хіба що за щастя, я що ж,— заквапився старий. На подив усім, він вихилив до дна майже повну склянку горілки й, оглушений, замотав старою головою.
— Оце здорово!
— Наш старий нерівня іншим!
— Молодець ваш старий!
Усі сміялися, всі були задоволені, всі хвалили діда.
В приміщенні стало жарко й душно. Хлопчик лежав у тяжких муках, його весь час нудило. Він лежав, заплющивши очі, й чув, як сп'янілі люди жвакали, гризли, сопли, пожираючи м'ясо Рогатої матері-олениці, як пригощали одне одного смачними шматками, як цокалися замизка-ними склянками, як складали в миску обгризені кістки.
— Не м'ясо, а молодий жеребчик! — похвалив Коке"и тай, приплямкуючи губами.