Момун мовчав. Що сказати? Тепер навіть рідна дочка не хотіла його бачити.
— А Орозкул там п'є дома. Звір звіром,— пошепки розповідала Гульджамал.
Вони задумалися. Гульджамал співчутливо зітхнула:
— Хоч би Сейдахмат наш приїхав скоріше. Повинен би сьогодні повернутися. Вивезли б разом ту деревину та позбулися б хоч цієї мороки.
— Хіба діло в деревині? —.похитав головою Момун. Він задумався й, побачивши поруч онука, сказав йому: — Ти йди побався.
Хлопчик одійшов набік. Пішов у повітку, взяв схований там бінокль. Витер з нього пил. "Погані наші справи,— сумно сказав він біноклю.— Здається, це ми з портфелем винні. Якби ж була десь інша школа. Пішли б ми з портфелем туди вчитися. І щоб ніхто не знав. Тільки ось діда жаль — шукатиме. А ти, біноклю, з ким будеш дивитися на білий пароплав? Думаєш, я рибою не став би? От побачиш. Попливу до білого пароплава..."
Хлопчик сховався за стіжком сіна й став дивитися навкруги в бінокль. Невесело й недовго дивився. Іншим часом не надивишся: стоять осінні гори, вкриті лісами осінніми, вверху сніг білий, внизу огонь червоний.
Хлопчик поклав бінокль на місце й, виходячи з повітки, побачив, як дід повів коня через двір у хомуті й збруі. Він прямував до броду; Хлопчик хотів побігти до діда, але його зупинив окрик Орозкула. Орозкул вискочив з дому в спідній сорочці, з кожухом на плечах. Обличчя його було червоне, мов запалене вим'я.
— Ей ти! — грізно крикнув він Момунові.— Куди ведеш коня? Ану, постав на місце. Без тебе вивезем. І не смій чіпати. Ти тепер тут ніхто. Я тебе звільняю з кордону. Забирайся, куди хочеш.
Дід гірко усміхнувся й повів коня назад у стайню. Момун раптом став*зовсім старий і маленький. Ішов, човгаючи підошвами і не дивлячись ні на кого.
Хлопчикові забило дух від образи за діда, й, щоб ніхто не бачив, як він заплакав, побіг берегом річки. Стежка попереду туманіла, зникала й знову лягала під ноги. Хлопчик біг у сльозах. Ось вони, його любі прибережні валуни: "Танк", "Вовк", "Сідло", "Лежачий верблюд". Хлопчик нічого не сказав їм — нічого вони не розуміють, стоять собі, та й годі. Хлопчик обняв горб "Лежачого верблюда" й, припадаючи до рудого граніту, ридма заридав, гірко й невтішно. Він довго плакав, поволі затихаючи і вгамовуючись.
Нарешті підвів голову, протер очі й, глянувши перед собою, заціпенів.
Просто перед ним, на тому березі, в воді стояли три марали. Справжні марали. Живі. Вони пили воду й, здається, вже напилися. Один — той, що мав найбільші, найважчі роги,— знову нахилив голову до води й, потягуючи її, здавалось, роздивлявся в мілкій заводі свої роги, мов у дзеркалі. Буруватий на колір, він був грудастий і могутній. Коли він рвучко підвів голову, з його волосатої світлої губи впали в воду краплі. Ворушачи вухами, рогач уважно глянув на хлопчика.
Та найдовше на хлопчика дивилася біла, бокаста олениця з короною тонких гіллястих рогів на голові. Роги в неї були трохи менші, але дуже гарні. Вона була точнісінько така, як Рогата мати-олениця. Очі великі, ясні. А сама — як кобилиця ставна, що кожного року приносить по лошатку. Рогата мати-олениця дивилася на хлопчика пильно, спокійно, наче згадувала, де вона бачила цього головатого, вухатого хлопчиська. Очі її волого поблискували й світилися здаля. З ніздрів легенька пара підіймалася. Поруч з нею, обернувшись задом, об'їдало лозу шелюги молоденьке безроге телятко. Йому ні до чого не було ніякого діла. Воно було вгодоване, міцне й веселе. Раптом, переставши обгризати лозу, воно жваво підстрибнуло, зачепило оленицю плечем і, пострибавши ще кругом, почало лащитись. Терлося своєю безрогою головою об бік Рогатої матері-олениці. А Рогата мати-олениця все дивилася й дивилася на хлопчика. С)
Затаївши подих, хлопчик вийшов з-за каменя й, мов у сні, простяг руки перед собою, підійшов до берега, до самої води. Марали аніскілечки не злякалися. Вони спокійно позирали на нього з того берега.
Між ними протікала бистра прозоро-зеленкувата річка, закипаючи, переливаючись через згромаджене підводне каміння. І якби не ця річка, що відокремлювала їх, то можна було б, здавалося, підійти й поторкати маралів. Марали стояли на рівному чистому галечнику. А за ними — там, де кінчалася смуга галечника,— багряною стіною пломеніли осінні кущі тугайного лісу. А вище — глиниста круча, над кручею золотаво-багряні берези й осики, і ще вище — великий ліс і білий сніг на скелястих кряжах.
Хлопчик заплющив очі й знову розплющив. Перед ним була та ж сама картина, а трошки ближче від червонолистого тугаю стояли на чистому галечнику ті ж самі казкові марали.
Та ось —вони обернулися й пішли одне за одним через галечник у ліс. Попереду — великий марал, посередині — безроге телятко, за ним — Рогата мати-олениця. Вона оглянулась, ще раз подивилася на хлопчика. Марали увійшли в тугай, подалися через кущі. Червоні гілки хиталися над ними, й опадало червоне листя на їхні рівні, пругкі спини.
Потім вони пішли стежечкою вгору, вибрались на кручу. Там зупинилися. І знову хлопчикові здалося, що марали подивилися на нього. Великий марал витяг шию й, перекинувши роги на спину, прогримів, мов труба; "Ба-о! Ба-о!" Його голос прокотився понад кручею, понад рікою довгою луною: "А-о, а-о!"
І тільки тоді хлопчик опам'ятався. Він щодуху кинувся бігти додому знайомою стежкою. Він біг з усієї сили. Він промчав по двору й, з грюкотом одчинивши двері, крикнув, важко дихаючи, з порога:
— Ата! Марали прийшли! Марали! Вони тут!
Дід Момун глянув на нього з кутка, де сидів скорботний і тихий, і нічого не сказав, ніби не тямив, про що мова.
— Годі тобі галасувать! — спинила його баба.— Прийшли то й прийшли, не до них зараз.
Хлопчик тихо вийшов. У дворі було пусто. Осіннє сонце вже котилося за Караульну гору, за сусіднє пасмо голих сутінкових гір. Густою холодною загравою жевріло сонце на холодних гірських пустелях. І звідси та студена заграва розтікалася навкруги хитким відсвітом по верхах осінніх гір. Ліси вкривалися вечірньою млою.
6
Його морозило й тоді, коли він ліг у ліжко. Він довго не міг заснути. Надворі вже чорніла ніч. Голова боліла. Але хлопчик мовчав. І ніхто не знав, що він захворів. Забули. Та і як тут було не забути!