— Ходімо! Н)Н — прохрипів Орозкул, пожбуривши набік чоботи.
Старий підійшов до чобіт, підняв їх з мокрого піску, й, коли випростався, на губах у нього виступила кров.
— Негідник!—сказав Момун, спльовуючи кров,.і перекинув чоботи знову через плече.
Це сказав Проворний Момун, що ніколи нікому не перечив, це сказав посинілий від холоду нещасний дідуган з
До стор. 201
перекинутими через плече старими чобітьми, в якого краплинами виступала кров на губах.
— Ходімо! •
Орозкул потяг його за собою. Але Момун силою вирвався і, не оглядаючись, мовчки пішов собі.
— Ну, старий дурню, тепер начувайся! Я тобі це згадаю! — прокричав йому вслід Орозкул, вимахуючи кулаком.
Старий не оглянувся. Вийшовши на стежку біля "Лежачого верблюда", він сів, узувся й швидко пішов додому. Ніде не затримуючись, подався прямо в стайню. Звідти вивів сірого коня Алабаша, недоторканного Орозкулового виїзного коня, на якого ніхто не смів сідати і якого не запрягали, щоб не попсувати скакової статі. Наче на пожежу, Момун виїхав з двору без сідла, без стремен. І коли він проскакав мимо вікон, мимо самовара, що все ще димів, жінки, повискакувавши надвір,— стара Момуниха, його дочка Бекей і молода Гульджамал,— збагнули зразу, що із старим щось скоїлося. Ніколи він не сідав верхи на Алабаша і ніколи не скакав так по двору, як шалений. Вони ще не знали, що то був бунт Проворного Момуна. І ще не знали, якої біди завдасть йому той бунт на старості літ...
А від броду повертався Орозкул, ведучи за повід випряженого коня. Кінь припадав на передню ногу. Жінки мовчки дивилися, як він наближався до двору. Вони ще не догадувалися, що творилося в душі Орозкула, що він їм ніс того дня, яке лихо, які страхи...
В мокрих чоботях хлюпало, штани були мокрі. Підійшовши важкою ходою, він понуро глянув на жінок спідлоба. Дружина його, Бекей, стурбувалася:
— Що з тобою, Орозкуле? Що трапилось? Та ти ж увесь мокрий. Колода попливла?
— Ні,— одмахнувся Орозкул.— На,— передав він повід Гульджамал.— Одведи коня в стайню.— А сам пішов до дверей.— Ходімо в дім,— сказав він дружині.
Баба теж хотіла було піти разом з ними, та Орозкул не пустив її й на поріг.
— А ти собі йди, стара. Нема чого тобі тут робити! Іди додому й не приходь.
— Та ти що? — образилась баба.— Що ж це таке? А старий же наш, як він? Що скоїлось? .
— Спитай у нього самого,— відповів Орозкул.
Дома Бекей стягла з чоловіка мокрий одяг, дала йому кожуха, внесла самовар і заходилася наливати в піалу чай.
— Не треба,— відхилив жестом Орозкул.— Дай мені випити.
Дружина добула непочату півлітрову пляшку, налила в склянку.
— Повно налий,— звелів Орозкул.
Одним духом вихиливши склянку горілки, він закутався в кожух і, вкладаючись на кошмі, сказав дружині:
— Ти мені не дружина, я тобі не чоловік. Іди. Щоб ноги твоєї тут не було. Іди, поки не пізно.
Бекей зітхнула, сіла на ліжку й, звично ковтаючи сльози, тихо мовила:
— Знову?
— Що знову? — ревнув Орозкул.— Геть звідси! Бекей вискочила з дому і, як завжди, заломлюючи руки,
заголосила на весь двір:
— І нащо тільки я народилася на світ, бідолашна!.. А в цей час старий Момун скакав на Алабаші до внука.
Алабаш — прудкий кінь. Та все одно запізнювався Момун на дві з лишком години. Він зустрів онука по дорозі. Вчителька сама вела хлопчика додому. Та сама вчителька, з обвітреними, грубими руками, в тому самому незмінному пальті, в якому вона ходила п'ятий рік. Стомлена, жінка була похмура. А хлопчик, давно наплакавшись, з підпухлими очима, йшов поряд неї, з портфелем своїм у руках, якийсь нещасний і принижений. Добре вичитала старому Момунові вчителька. Він стояв перед нею, злізши з коня, похиливши голову.
— Не привозьте дитину до школи,— говорила вона,— якщо не будете забирати вчасно додому. На мене не покладайтесь, у мене своїх четверо.
Знову попросив пробачення Момун, знову обіцяв, що більше такого не трапиться.
Вчителька вернулася в Джелесай, а дід з онуком подалися додому.
Хлопчик мовчав, сидячи на коні перед дідом. І старий не знав, що йому сказати.
— Ти дуже голодний? — спитав він.
— Ні, вчителька дала мені хліба,— відповів онук. *
— А чого ти мовчиш? Хлопчик нічого не сказав і на це. Момун винувато усміхнувся:
— Вразливий ти в мене.— Він скинув кашкета хлопчикові, поцілував його в маківку і знову надів йому кашкета на голову.
Хлопчик не обернувся.
Так вони їхали, обидва пригнічені й мовчазні. Момун не давав волі Алабашеві, міцно придержуючи повіддя,— не хотілося трясти хлопчика на неосідланім коні. Та й поспішати тепер ніби й не треба було. N
Кінь незабаром утямив, чого од нього вимагають,— ішов легенькою інохіддю. Пофоркував, копитами стукав по дорозі. На такому б коні їхати самотою, пісні співати неголосні — так, для самого себе. Хіба мало про що співає людина наодинці з собою? Про мрії, які не збулися, про літа минулі, про те, що було тоді ще, як любилося... Подобається людині зітхати за тим часом, де зосталося щось назавжди недосяжне. А що, власне,— людина й сама до пуття не розуміє. Та зрідка їй хочеться думати про це, хочеться відчути саму себе.
Добрий це супутник — добрий кінь доброї ходи...
І думав старий Момун, дивлячись на стрижену потилицю онука, на його тонку шию й відстовбурчені вуха, що від усього його життя невдатного, од усіх його справ і трудів, од. усіх клопотів і жури залишилась тепер у нього тільки ось ця дитина, оця ще безпорадна істота. Гаразд ще, коли дід устигне поставити хлопчика на ноги. А зостанеться він сам — важко йому буде. Сам, як качан кукурудзи, а вже характер свій. Йому б простішим бути, ласкавішим... Такі ж, як Орозкул, зненавидять його і терзатимуть, як вовки загнане оленя...
І згадав нараз Момун про маралів, про тих, що недавно промайнули швидкими, розгонистими тінями, що видобули в грудей його вигук подиву й радості.
— А ти знаєш, синку? До нас марали прийшли,— ска-зав дід Момун.
Хлопчик квапливо оглянувся через плече:
— Справді?
— Справді. Сам бачив. Три голови. ""— А звідки вони прийшли?
— Я гадаю, із-за перевалу. Там теж є заповідні ліси. Осінь тепер стоїть, мов літо,, перевал одкритий. От вони й прийшли до нас у гості.