Білий пароплав

Страница 10 из 36

Чингиз Айтматов

— А слухати гарно, еге ж?—шепоче дід.— Які пісні співали, боже ти мій!..

Не знаю чому, мені стає так шкода мого діда, і я так люблю його, що хочеться плакати...

Рано-вранці на луці вже нікого немає. Погнали овець і коней далі, в гори, на всё літо. Слідом за ними приходять др^угі чабани з отарами й табунами, з інших колгоспів. Удень не затримуються, проходять мимо. А на ніч зупиняються на луці. І ми йдемо з дідом вітатися з людьми. Дуже він любить вітатися з людьми, і я од нього навчився. Може, колись привітаюся на луці із справжнім пророком...

А взимку дядько Орозкул і тітка Бекей їдуть у місто, до лікаря. Кажуть, що лікар може допомогти, ліки такі дати, щоб дитинка народилася. Але баба завжди каже, що найліпше поїхати на святе місце. Це десь там, за горами, де бавовна росте на полях. Так от, є там на рівному місці, на такому рівному, де, здавалося б, і гір не повинно бути, є там така гора свята — Сулейманова гора. І якщо зарізати чорну вівцю біля її підніжжя, й помолитися богу, і, сходячи на гору, на кожному кроці бити поклони, й молитися богові та попросити його гарненько, він може змилуватися й дати дитинку. Тітка Бекей дуже хоче поїхати туди, на Сулеймано-ву гору. А дядько Орозкул не дуже. Далеко. "Грошей,— каже,— багато треба. Туди ж тільки літаком через гори попасти можна. А до літака скільки їхати, і теж гроші..."

Коли вони їдуть до міста, ми— залишаємося на кордоні зовсім самі. Ми і сусіди наші — дядько Сейдахмат, його дружина Гульджамал і їхня маленька дівчинка. От і всі ми.

Увечері, коли все перероблено, дід розповідає мені казки. Я знаю, за нашою домівкою темна-темна, морозна-морозна ніч. Вітер ходить злющий. Найбільші гори і ті в такі ночі лякаються, туляться гуртом до нашої домівки ближче, до світла у вікнах. І від цього мені страшно й радісно. Коли б я був велетнем, надів би велетенського кожуха і вийшов би з дому. Я б їм сказав, горам: "Не бійтеся, гори! Я тут. Нехай вітер, нехай темно, нехай хурделиця, я нічого не боюся, і ви не бійтеся. Стійте на місцях, не збивайтеся в купу". Потім.я пішов би по кучугурах, переступив би через річки — і в ліс. Деревам же дуже страшно вночі в лісі. Вони самі, і ніхто до них словом не обізветься. Мерзнуть голі дерева на холоднечі, нікуди їм приткнутися. А я б ходив по лісу і кожне дерево поплескав би по стовбурі, щоб йому не так страшно було. Напевне, ті дерева, що весною не зеленіють,— то ті, що задубіли від страху. Ми потім рубаємо той сушняк на дрова.

Про все це я думаю, коли дід розповідає мені казки. Він довго розповідає. Всякі є — смішні є, особливо про хлоп-чика-мізинчика на ймення Чипалак, якого проковтнув вовк-ненажера на'свою біду. Ні, спершу його з'їв верблюд. Заснув Чипалак під листком, а верблюд ходив кругом,— хап — і з'їв його разом з листком! Тому й кажуть: верблюд не знає, що він ковтає. Став Чипалак кричати, ка допомогу кликати. Довелося старим зарізати верблюда, щоб визволити свого Чипалака. А з вовком була пригода ще гірша. Теж проковтнув він Чипалака через дурість свою. А потім плакав гіркими слізьми. Наткнувся вовк на Чипалака. "Що за кузька під ногами плутається? Злизну я тебе в одну мить". А Чипалак каже: "Не чіпай мене, вовче, а то зроблю тебе собакою".— "Ха-ха,— регоче вовк,— хто це бачив коли, щоб вовк став собакою! За твоє зухвальство я тебе з'їм". І проковтнув його. Проковтнув і забув про це. Але від цього дня не стало йому життя вовчого. Тільки вовк починає підкрадатися до овець, а Чипалак кричить у нього в череві: "Агей, пастухи-и, не спіть! Це я, сірий вовк, підкрадаюся, Щоб вівцю потягти!" Вовк не знає, що й робити. Кусає себе за боки, качається по землі. А Чипалак не вгамовується: "Агей, пастухи, біжіть сюди, бийте мене, лупцюйте!" Пастухи з ґирлиґами на вовка, вовк — од них. Біжать пастухи, дивуються. Здурів вовчисько, сам біжить і сам кричить: "Доганяйте!" А вовк-вовчисько тим часом дає драла. Та від цього йому не легше. Куди не поткнеться, скрізь його підводить Чипалак. Скрізь його женуть, скрізь з нього сміються. Охляв вовк од голоду, шкура та кістки зосталися. Зубами клацає, скавулить: "Що ж це за кара така на мене? Чого це я сам на себе кличу біду? Очманів на старість, розуму одбіг". А Чипалак шепоче йому на вухо: "Біжи до Ташмата, у нього вівці жирні! Біжи до Бай-мата, в нього собаки глухі. Біжи до Ермата, в нього пастухи сплять". А вовк сидить і скиглить: "Нікуди я не піду, краще піду до когось за собаку наймусь..."

Правда ж, татку, смішна казка? Є в діда й інші казки, сумні, страшні, журливі. Але найулюбленіша моя казка про Рогату матір-оленицю. Дід каже, що кожен, хто живе на Іссик-Кулі, повинен знати цю казку. А не знати — гріх. Може, ти її знаєш, татку? Дід каже, що все це правда. Що так було колись. Що всі ми — діти Рогатої матері-олениці. І я, і ти, і всі інші...

Отак ми живемо взимку. Довго тягнеться зима. Якби не дідові казки, дуже б мені скучно було зимою.

А весною в нас добре. Коли зовсім потепліє, знову приходять у гори чабани. І тоді ми в горах не самі. Тільки за річкою, далі від нас нікого немає. Там тільки ліс і все,_що в лісі. На те ми й живемо на кордоні, щоб ніхто туди ногою не ступив, щоб ніхто й гілки не зачепив. До нас приїжджали Навіть учені люди. Дві жінки, і обидві в штанях, старенький дідусь і ще один молодий хлопець. Хлопець той у них вчиться. Цілий місяць жили. Трави збирали, листя й гілки. Вони сказали, що таких лісів, як у нас на Сан-Та-ші, зосталося на землі дуже мало. Можна сказати, майже немає. І тому треба берегти кожне дерево в лісі.

А я гадав, що дід наш просто так жаліє кожне дерево... Він дуже не любить, коли дядько Орозкул дарує сосни на колоди...

з

Білий пароплав віддалявся. Уже не можна було розріз-* нити в бінокль його труб. Незабаром він зникне з очей. Хлопчикові тепер час було придумати кінець своєму плаванню на батьківському пароплаві. Усе вийшло добре, а от кінець не вдавався. Він міг легко уявити собі, як він перекидається в рибу, як пливе по річці до озера, як зустрічається йому білий пароплав, як він зустрічається з батьком. І все, що розповідає він батькові. Але далі в нього не клеїлось. Бо ось, наприклад, уже видно берег. Пароплав прямує до пристані. Матроси готуються сходити на берег. Вони порозходяться по домівках. Батькові теж треба йти додому. Дружина й двоє діток чекають його на пристані. Що далі робити?. Іти з батьком? Чи візьме він його з собою? А якщо візьме, дружина його спитає: "Хто це такий, звідки він, иащо він?" Ні, краще не йти...