А другого ранку він нагострив ножі, і всі четверо вийшли з дому: Петрівна, Хрисан Андрійович, Альоша та Бім. Спочатку йшли рівним білим полем, укритим неглибоким сніжком — на півлапи, не більш, отож іти було легко. Навкруги тихо, але холодно. Потім вони опинилися на полі, де рядами порозкидано купи — бурточки буряку, складеного ботвиною назовні й прикритого ботвиною ж зверху. Біля кожної купки сиділи жінки, вдягнені так само, як і Петрівна, й щось робили, мовчки й зосереджено.
Усі четверо підійшли до одного такого бурточка, сіли навкруг нього, і Бім почав уважно дивитися, що ж тут робиться. Петрівна взялася за ботвину, витягла буряк з купи, спритно повернула його коренем до себе і — чик! — ножем: ботвина одпала. Ще чик-чик — по голівці буряка: голівка чиста. І кинула вбік, поруч себе. Хрисан Андрійович усе зробив так самісінько, як вона. Альоша — також, навіть спритніше, ніж Татусь, І пішло! Чик-чик! — геть ботвина. Чик-чик! — чиста голівка. Торох! — буряк уже збоку, уже на новій, обчищеній купці.
Неподалік, біля такого самого бурточка буряку, сиділа жінка, одна, і робила те саме. Біля іншого — також, але вже двоє-троє разом. Отак по всьому полю: буряки куріньками, закутані жінки з потрісканими долонями й припухлими від холоду обличчями. Усі працювали або в легких брезентових рукавицях, або голими руками. Чик-чик! — немає ботвини. Чик-чик! — людина кидає ножа й хукає на долоні, тре їх одна об одну, і знову: чик-чик! — чиста голівка. Як заведені!
І холодно. Позираючи, як змахують ножами, Бім почав мерзнути, а тому струснувся й узявся обстежувати навколишню місцевість, не одбиваючись далеко. Зігрівся й повернувся назад до своїх, хоч по дорозі його запрошували й інші жінки (усі на селі вже знали, що таке Чорновух).
Потім до них підійшла та жінка, що сиділа й працювала одна-єдина, — молода, але дуже худа. Вона на щось скаржилася, сякалася на землю, потім сіла поруч з Петрівною і показувала їй свої долоні. Жінка побідкалася, закашлялась, притискаючи брезентовою рукавицею груди, й затихла. А звали її Наталя.
Петрівна — чик-чик! Хрисан Андрійович — чик-чик! Альоша — чик— чик! І хукають на руки, і труть щоки. Петрівна — чик-чик! І раптом — бульк!.. У тієї жінки-горопахи з очей упала на ботвину краплинка. Вона затулилася рукавом і пішла до себе, до своїх буряків.
Боронь боже, ще й ти не застудися, — сказала Петрівна до Альоші, підійшла, поправила йому теплу хустку під шапкою, підтикала на шиї, зняла з себе полотняний пасок і підперезала Альошин кожушок.
Бім також тицявся носом в Альошин кожух, допомагав Петрівні. Та Альоша, як зрозумів Бім, зовсім не так уже й змерз, як здавалося; навпаки, він був значно тепліший за Татуся і Петрівну (Бім же це відчував краще від людей).
Слухай-но, Альошо, — сказав Хрисан Андрійович, працюючи ножем за двох. (Бім нашорошив вуха). — Піди побігай з Чорновухом, погрійтеся трішки.
І ось Бім уже біжить поперед хлопчика по буряковому полю, закам'янілому від морозу. Пройшли вони поле впоперек, Альоші стало жарко, і він зняв шапку, розв'язав хустку, засунув її за пазуху, шапку надів, попіднімавши на ній вуха. Поруч з лісовою смугою, у густій жовтій траві, Бім ураз спинився, потягнув повітря, забігав човником і несподівано для Альоші завмер у стойці.
Альоша підбіг до нього:
Що тут, Чорновух?
Бім стояв нерухомо й ждав иаказу. Альоша збагнув-таки, в чім річ:
Лякай! Лякай!
Бім ждав магічного слова "Вперед". Але Альоша крикнув ще дужче:
Лякай!
Бім пішов на підводку й підняв на крило зграйку куріпок.
Недовго думаючи Альоша побіг назад з Бімом. Бім збагнув, що знов у них немає взаєморозуміння, — Альоша не знає слів Івана Івановича, одначе біг поруч. А той, захеканий і розшарілий, розповів батькам, як Чорновух знайшов куріпок і "сполохав" їх.
Мисливський собака Чорновух, учений, — схвалив Хрисан Андрійович. — Нам би рушницю, Альошко! Й на полювання. Га?
Рушниця? Полювання? Які знайомі та рідні слова для Біма! Він знає, що це означає.
Бім закрутив хвостом, почав лащитися до Альоші, до Хрисана Андрійовича, до Петрівни, він говорив їм на своїй мові виразно і ясно. Та його ніхто тут не зрозумів: ніхто не пішов по рушницю й ніхто не пішов на полювання і без рушниці. Бім сів за Альошиною спиною, притулившись до кожуха, і замислився — принаймні такий він мав вигляд.
Уже смерком вони повернулися додому, стомлені й змерзлі. А через кілька днів і зовсім перестали ходити на буряки — закінчили свою ділянку.
Тепер Петрівна нікуди не ходила й одверто раділа з цього. Вона цілі дні щось робила: чистила корову, прала білизну, мила підлогу, шаткувала капусту, колотила масло, топила піч, варила, шила на машинці, латала одежу, виносила корові цебро — всього не злічити. Бім стежив за її роботою.
За Альошею приходила чиста жінка з книжками, докоряла Петрівні (але не сердито, як відзначив Бім), обидві вони повторювали слова: "Альоша", "вівці", "буряки". На другий день, вранці, Альоша пішов з книжками й отак пропадав тепер щодня. Хрисан Андрійович вирушав у певну годину кудись з вилами, а коли повертався, від нього тхнуло гноєм.
Якось, коли всі зібралися й вечеряли, увійшов чоловік: високий, широкий, костистий, з великим обличчям, але з маленькими лисячими очицями і в лисячій шапці. Бім помітив, що Хрисан Андрійович глянув на прибулого без усмішки, а з-за столу не підвівся назустріч, як завжди, й руки не подав.
Здорові були, — байдуже сказав гість, не скидаючи шапку.
Драстуй, Климе, — відповів Хрисан Андрійович. — Сідай.
Той сів на лаву, скрутив здоровенну цигарку, роздивляючись Біма, й спитав:
То оце і є Чорновух? (Бім нашорошився). Пропаде собака без полювання. Або втече. Продай: дам двадцять п'ять.
Не на продаж, — сказав Хрисан Андрійович і тепер вийшов з-за столу, повечерявши.
Бім на відстані трьох кроків легко зрозумів: від гостя пахне зайцем. Він підійшов, обнюхав, крутнув хвостом і глянув в обличчя лисячої шапки, що й означало на Бімовій мові: "Розумію — мисливець".
Бачиш? — спитав Клим. — Відчуває Чорновух, з ким діло має. Продай, кажу.
Не продам, Климе, не продам. Діло минуле, — навіть Альоша не знав спершу, — послав я три карбованці в редакцію в обласну і дав оголошення: "Пристав собака мисливський, білий, з чорним вухом". Одержав відповідь: "Не оголошуйте, будь ласка. Нехай живе поки що у вас". В чім річ — не знаю, але відчуваю — собака цей неабиякий, берегти треба.