Татусю! Чуєш? — гукнув Альоша.
Хрисан Андрійович обернувся й схвально прокричав:
Молодець, Чорновух!
На схилі яру він підняв над головою гирлигу й ще раз так само голосно прокричав:
Розпуска-ай! — А уповільнивши ходу, посувався тепер впоперек отари.
Альоша почав робити те саме, як і батько, але тут, позаду, він ішов квапливо, часом перебіжкою, притискаючи овець до Хрисана Андрійовича. І тоді отара потроху розходилася дедалі ширше і нарешті, не перестаючи поскубувати травичку, вишикувалася в одну лінію, не густіше, ніж у три-чотири вівці. Тепер Хрисан Андрійович зупинився обличчям до овець, окинув поглядом шеренгу, а поруч з ним прилаштувався й баран-ватажок. Чабан витяг з торбини буханець хліба, відрізав шкоринку й віддав її чомусь тому баранові. Бім не міг знати, що баран-ватажок неодмінно повинен не тільки не боятися, а любити чабана, тому, через своє незнання, він просто бачив підтвердження того, що Татусь — людина добра, і все. А Татусь, коли на совість, був ще хитрий — баран ходив за ним інколи собакою і завжди озирався на голос. Не Бімові, звичайно, збагнути усю чабанову премудрість. А Хрисан Андрійович чудово знав, що дурний баран, відбившись з невеликою отарою, та ще коли без собаки, заведе отару хтозна-куди — тільки проґав, засни, стомлений чи розморений спекою. Ні, тут баран-ватажок був особливий, дресирований баран, тому й Біма він прийняв з дорогою душею.
Хрисан Андрійович закурив люлечку й сказав Альоші:
Ти не натискай, не натискай — тут паша добра.
…А що ти думаєш, любий мій читачу? Нагодувати вівцю пізньої осені — річ справді премудра: коли не вміючи, то через тиждень пів-отари здохне й на доброму кормі — затопчуть його, та й годі; а коли путньо, то й на посередньому випасі вівця буде сита й жирна. Умудряється ж Хрисан Андрійович нагодувати отару по пустищах, та по окрайках, та перед носом у тракторів, коли вони орють на зяб, а для цього потрібен неабиякий талант і покликання та любов до тварин. Величезна праця — пасти овець, а загалом і гарна праця, бо людина-пастух, часом навіть і не замислюючись над тим, почуває себе невід'ємною часточкою природи і її хазяїном і доброчинцем. Ось у чім сіль. Хай дарує вже читач, що я на якийсь час забув про нашого Біма й заговорив про людину на просторі пізньої осені.
Отже, вівці скубли коротеньку травицю й хрумкали так дружно, що все це зливалося в один суцільний звук, спокійний, рівний, умиротворений. Тепер Татусь і Альоша були близько один до одного і розмовляли вже тихо, не кричали, як раніше здалеку.
Альоша спитав:
Татусю, спустити Чорновуха?
Давай пробувати. Не повинен би втекти зараз: від волі не тікають. Спускай. Та спершу відстань, пограйся з ним — не полохай вівцю.
Альоша почекав, поки отара відійшла далі, одв'язав мотузок і весело гукнув:
Чорновух! Біжімо! — Тут він кинувся з гори в яр, гупаючи чобітьми й підплигуючи.
Бім зрадів неймовірно. Він також підплигував, намагаючись з розгону лизнути Альошу в щоку, відбігав убік і стрілою повертався в захваті від цілковитої волі; потім схопив якусь палицю, помчав до Альоші, сів перед ним. Альоша взяв ту палицю, відкинув убік і сказав:
— Подай, Чорновух!
Бім приніс її і віддав. Альоша ще раз кинув, але тепер не забрав її з Бімового рота, а пішов угору з яру до отари, наказавши:
— Чорновух, тримай. Неси!
Бім пішов за ним з ношею. Коли піднялися вгору, замість палиці Альоша вклав Бімові в рота свою шапку. Бім залюбки поніс і її. Альоша біг вистрибом і повторював:
— Неси, Чорновух. Неси, мій молодець. От добре. От добре.
Але до отари вони підійшли тихо. ("Не полохай вівцю"). Альоша скомандував:
Віддай Татусеві.
Хрисан Андрійович простягнув руку. Бім віддав. Його нова якість розкрилася для чабанів несподівано. Усі троє були у захваті.
А не більш як через тиждень Бім сам, своїм розумом дійшов, що в нього з'явився обов'язок: завертати неслухняних овець до отари, стежити за ними, коли вони розпущені в лінію, але не заперечувати, коли, увійшовши перед вечором у село, вони розходилися гурточками по домівках.
Бім познайомився з двома собаками, що стерегли величезну колгоспну отару, де було три чабани, і всі дорослі, і всі в киреях. Хоч отари колгоспу і колгоспників ніколи не зближувалися й не змішувалися, але на коротких осінніх тирлуваннях Альоша бігав до колгоспних чабанів, а Бім, разом з ним, до колгоспних собак. Гарні собаки: попелясті, шерстисті, великі, але смирні, спокійні; вони навіть і гралися з Бімом спокійно й поблажливо, а навкруг отари ходили тихо, пішки, а не так, як Бім — підстрибом або розпластаним галопом: з почуттям власної гідності собаки. Подобалися вони Бімові. І вівці теж гарні. Почалося вільне трудове життя й для Біма. Хоча вони, усі втрьох, поверталися стомлені й тому притихлі, але це була воля і довір'я одне до одного. Від такого життя не тікають і собаки.
Та одного разу, якось зненацька, посипав сніг, звихрився вітер, закружляв, захурделив. Хрисан Андрійович, Альоша та Бім збили овець у коло, постояли трохи, та й повели отару в село серед дня. На вівцях був білий сніг, на плечах у людей сніг, на землі сніг. Білий сніг скрізь, тільки сніг у полі — більш нічого. Лягла зима, звалилася з неба.
Чи то Хрисан Андрійович вирішив, що такому собаці, як Бім, не годиться спати з підсвинками або сидіти на мотузку, чи то чогось ще, але Бім тепер перейшов ночувати в дуже теплу будку, збиту в кутку тих самих сіней і напхану м'яким сіном.
А вечорами він заходив до хати як член сім'ї і лишався там, доки повечеряють.
Не може того бути, щоб — зима. Рано, — сказав якось Петрівні Хрисан Андрійович.
Слово "зима" повторювали вони в розмові часто, про щось непокоїлися; а втім, Бім знав: зима — це білий холодний сніг.
Того вечора Петрівна прийшла геть запорошена сніжком, мокра, з обвітреним і опухлим обличчям. Бім дивився, як вона, роздягнувшись, трусила руками й стогнала. Руки в неї були червонясті, потріскані, в землистих плямах, мовби в подушечках, схожих на подушечки Бімових пальців. Потім вона опускала руки в теплу воду, відмивала їх, довго-довго втирала мазь і охкала. А Хрисан Андрійович дивився на Петрівну і про щось начебто журився (чого Бім не міг не помітити на його обличчі).