Бім заснув, пригрівшись у духмяному сіні. В такому сіні, дух якого мимоволі викликає посмішку, навіть людина засинає негайно, і від пахощів свіжого сіна у неї виникає в очах блакитне світло перед сном. А Бім же був значно чутливішим від людини, тому кожен найтонший відтінок цього аромату заспокоював, приглушував його тугу.
Розбудило Біма півняче кукурікання. Колись він чув його не раз, але не так близько, а тут — просто за стіною, голосно, протяжно, гордо: "Ку-ку-рі-ку-у-у!" На це озвалися всі півні на селі. (Трохи пізніше Бім дізнається, що цей півень — заспівувач і що такі півні бувають сердиті). Бім сидів і слухав дивовижну музику; далі вона перекочувалась хвилями по селу — то ближче, то віддаленіше, залежно від того, до кого підходила черга, чи що, а останній, одинаком, прокричав якийсь немічний кукурікало: хрипло, коротко і негідно півня, що заслуговує на повагу. Потім, з часом, Бім зрозуміє, що саме такі півні — боягузи, тікають навіть від чужого півня, який вдирається у двірські володіння, хоча за всіма правилами курячого гуртожитку цей боягуз зобов'язаний захищати спокій підлеглих йому курей. А він тікає, гаспид. Зате саме такий півень безжалісний до чужих курчат — клює, надло таке, тим часом як кожен півень, якщо він не позбавлений почуття власної гідності, ніколи не клюне курчати, що забрело невідомо звідки. Такий ось і проспівав останнім, і тільки тоді, коли переконався, мабуть, що правильно угадав час. Люди назвали б такого півня-нікчему кон'юнктурником, але Бімові було просто смішно. До речі, Бім зовсім не уявляв, бо не мав досвіду, що ніхто ніколи не відлічує часу за кукуріканням отаких здохляків-напівпівнів.
Бім приліг і задрімав. Раптом знову прокотився по селу із краю в край спів. І Бім знову сів і знову залюбки слухав. Потім — втретє, ще дужче, голосистіше і навіть урочистіше. От здорово співають! От же здорово! А що вони чинили десь далеко, уявити важко! Бім поки що не знав, що це виводили хором на колгоспній птахофермі, за неписаними нотами, білі, мов піна, самовпевнені півні-красені, а цього разу — коли б його не замкнули в сінях — він неодмінно збігав би подивитись і послухати зблизька таке диво дивне. Але сіни були його кліткою.
В щілину дверей помалу, кволо вповзав сіренький осінній світанок. Бім устав, обстежив сіни: стоїть діжка з зерном, в одному кутку — засіка з качанами кукурудзи, в другому — круглі капустини. Оце й усе.
Вийшла з відром Петрівна. Бім її привітав. Вона — в двір, і Бім — у двір, слідом. Вона сіла під корову, Бім — недалечко. Цівочки задзвеніли об дійницю, а Бім почав перебирати передніми лапами від подиву: молоко! Корова стояла сумирно й ремиґала, без нічого в роті — ніби шепотіла й булькала симпатична жива цистерна з відкритими краниками.
Петрівна видоїла корову, покликала Біма ("Чорновух!"), налила йому в миску молока, сказала: "Не можна", трохи постояла, сказала: "Візьми", засміялась добрим сміхом і заквапилася до хати.
Ох, боже мій, яке ж це було молоко! Тепленьке, духмяне, тут тобі і травами пахне, і квітами, полем — усім разом, а ще (тепер уже без сумніву!), ще — руками самої Петрівни, а не просто людськими руками взагалі, як здалося Бімові учора, на віддалі. Бім вихлебтав усе, вилизав, зробив ранковий туалет і швиденько обстежив двір. Корова прийняла його з цілковитим довір'ям, навіть лизнула в голову, за що Бім доторкнувся язиком до її шерехатого, молочно-пахучого носа; вівці через загороду затупотіли на нього ратичками, ніби погрожуючи, але враз і заспокоїлись, бо переконалися, що в Біма немає ніяких агресивних намірів, свиня і двоє поросят спочатку не приділили Бімові уваги, а просто перехрюкиулись між собою іронічно й навіть не поворухнулися, хоча й лежали головами до Біма, біля граток. Так прийняли його чотириногі. А от кури — ці ні-ні! Власне, не самі кури, а червоний півень. Він, як тільки злетів із сідала, залопотів крилами і злісно забурчав: "Ко-ко-ко-ко-ко!" Та й кинувся на Біма шулікою. Червоний півень з червоним гребенем ударив грудьми і кігтями собаку. (Он які півні бувають!) Бім гаркнув на нього у відповідь і вдарив лапою з розмаху. І тут, тієї ж миті, півень, звісивши крила й пригнувшись, побіг у куток двору до курей, що зібрались стурбованою купкою співчутливих глядачів: тікав він від Біма абсолютно приниженим, а підскочив до них — уже героєм. Та ще й закричав: "Ось як я його! Ось як, ось як!" Кури в один голос підкреслено вихваляли півня з усієї своєї курячої сили. І що ж ви думаєте? Бім пильно глянув на півня навіть з повагою. Що не кажіть, а Бім ще не
бачив, щоб птах напав так сміливо на собаку. А це все-таки щось та значить.
— Що тут за переполох? — спитав Хрисан Андрійович, виходячи з сіней у двір. І до курей: — Цитьте, ви! Собаки злякались, оглашенні. — Узяв Біма за нашийник, підвів до курей, постояв так з ним і відпустив.
Бім одійшов і відвернувся: та ну їх! Відтоді півень і кури не підходили до собаки, але й боятися особливо не боялись, а так — проскоче якась і — вбік з Бімової дороги. А йому що? Ходять кури, не літають, не плавають; знов же, ніхто у них не стріляє — значить, не птах, а так собі — сміхоподібпа істота. Півень — це, звичайно, щось: і на дах злетить, і попередить про наближення чужого ледве не раніше за Біма, та й керує гідно — сам черв'яка не з'їсть, а скличе підлеглих і, буває, розподілить навіть. Отже, півень цілком заслуговує свого звання.
Біма ще з тиждень не випускали з двору, і він, якось сам по собі, став тут за головного: ляже посеред двору й стежить очима. Курей він знав усіх уже четвертого дня, а коли перелетіла через тин чужа курка, він її так погнав, так погнав, що вона довго ще сокотала, то тікаючи кудись, то повертаючись і тупцюючи на одному місці, озираючись, налякана й цікава. Сміх, та й годі!
Порося, наприклад, саме запропонувало близьке знайомство: підійшло до Біма, хрюкнуло, злегенька штурхнуло його вологим п'ятачком у шию і дивилося дурненькими білобрисими оченятами. Бім лизнув його в п'ятачок. Поросяті неймовірно сподобалось: воно підплигнуло від задоволення й почало длубатися біля Біма, підриваючи під ним землю. Бім поблажливо перейшов на інше місце, а мале хрюкало знову до нього: пробелькотіло щось незрозуміле (свині та собаки не розуміють одне одного так само, як іноземці) та й уляглося, притулившись до теплої шерстистої Бімової спини. Тому коли одного холодного дпя Бімові стало не по собі (двері в сіни зачинялися на день), то ніхто в дворі не здивувався з того, що Бім спав між поросятами на м'якій підстилці, зігрітий з обох боків. Проти такої дружби і поросяча мама не заперечувала, навіть навпаки, кожного разу, коли Бім заходив до їхнього житла, вона енергійно рохкала від припливу дружелюбності, але зовсім не від болю. До речі, таку особливість свинячої мови Бім легко запримітив, хоча далі від цього він у мовознавстві не просунувся й пізніше. Та це й не так важливо — знати мову. Собака й свиня — різні з усіх поглядів, але це не заважає їм жити в мирі й злагоді.