За довгі чотири роки свого життя він, на жаль, так ні разу й не бачив, як доять корів. А молоко пахне все-таки коровою. Якась неясність так і залишалася в Біма, і він дечого не знав. А втім, хіба мало чого не знає кожен собака? І цього нічого соромитись. А коли якийсь пес і скаже, припустімо, що він усе знає, і певен у тому, що може повчати, як і що робити і куди бігти, то навіть курка йому не повірить; хоча він і дужчий від курки — не повірить. А такі собаки бувають, скажу я вам. Наприклад, скоч-тер'єр, візьміть ви його: він удає, нібито його голова-цеглина напхана різними ідеями (борода! довгі вуса і брови! філософ!), а на-
справді — дурний, комизиться, лає хазяїна день у день, як нервовохворий знай хитрує собі. А яке з того пуття? Та ніякого! Це так зовні. А всередині порохня або й навіть порожнеча.
Ні. Бім — зовсім інший: він щирий і прямий серцем. Якщо чогось не знає, такий і вигляд: чого не знаю, того не знаю. Якщо когось не любить, так і скаже: "Ти — погана людина. Іди собі звідси! Гав!" І загавкає часом так, що — ого-го!
А жінку, яка десь добуває таке божественне молоко, він не міг не поважати. Ось тому він усе дивився й дивився на ті двері, в які вона зайшла з відром.
Але хтось підійшов з вулиці й рішуче розчинив двері.
"Хто? — однозначно спитав Бім. — Гав!"
Прибулий кинувся із сіней назад. З хати вискочив Татусь, увімкнув у сінях світло й спитав:
Хто тут?
Я, бригадир, — відповів незнайомець.
Потім він увійшов у сіни, вони потисли один одному руки (виходить;, друзі — гавкати не слід) і підійшли до Біма.
Татусь присів навпочіпки, гладив Біма й казав:
А ти — молодець, Чорновух. Молодець — службу знаєш. Гарним пес. — Одв'язав його і впустив у кімнату.
Найважливіше: в кімнаті була й крива курка. Бім націлився на неї, зробив стойку, піднявши передню лапу, але якось невпевнено, а це означало, що він каже присутнім: "Що за птах? Щось не доводилось…"
Дивися, бригадире! — вигукнув Татусь. — Та він же золотий пес, Чорновух, — на всі руки!
Та оскільки курка — аніякої уваги на Біма, то він сів, так само скоса позираючи на неї, що на собачій мові вкладалося в короткі і дуже місткі слова: "Треба ж… Отакої… Оце ще мені!" І звернув погляд до присутніх.
І курей не займе! — захоплювався Альоша.
Бім уважно стежив за ним, дивлячись в обличчя.
А очі! Матусю, а очі! Неначе людські,— радів Альоша. — Чорновух, іди до мене… до мене!
Хіба Бім не відгукувався на щиру радість? Він підійшов до АльошІ й сів коло нього.
За столом почалася бесіда. Татусь відкоркував пляшку, Матуся подала їжу. Бригадир випив із склянки все. Татусь — теж. Матінка — теж. Альоша чомусь не випив, а їв шинку й хліб. Він кипув шматочок хліба на середину підлоги, але Бім не зрушив з місця (треба ж було сказатиг. "Візьми!").
Інтелігент, мабуть, — відзначив розчервонілий бригадир, — хліба не їсть.
Курка пришкутильгала й потягла той шматочок, призначений Бімові. Усі сміялися, а Бім уважно-уважно дивився на Альошу: який там сміх, коли немає взаєморозуміння навіть і в атмосфері дружби.
Стривай-но, Альошо, — сказав Татусь. Він поклав шматочок хліба иа підлогу, відігнав курку й звернувся безпосередньо до Біма: — Візьми, Чорновух. Візьми!
Бім залюбки проковтнув смачний шматочок хліба, хоча був і неголодний.
Бригадир поклав так само шматочок шинки.
Не можна! — попередив він.
Бім сидів. Курка бочком-бочком підкульгувала до шинки, але тільки-но хотіла схопити, Бім пирхнув на неї, мало не штовхнувши носом. Вона зашкандибала під ліжко. Одне слово, комедія, та й годі.
Чорновух, візьми! — дозволив бригадир.
Бім чемно з'їв і цей шматочок.
Все! — кричав Татусь. Він говорив голосно, а почервонівши, ще подобрішав. — Чорновух — диво надприродне! — І навіть обійняв його.
"Хороші люди", — подумав Бім. Ще йому сподобалися Татусеві вуса, м'які, шерстяні, це він відчув, коли той обіймав його.
А далі пішла така розмова, з якої Бім зрозумів тільки одне слово — "вівці", зате точнісінько визначив, що обидва чоловіки спочатку почала сперечатись.
Ну, Хрисане Андрійовичу, давай про діло. — Бригадир поклав руку Татусеві на плече. — Вівці хочуть їсти чи не хочуть?
Хочуть, — відповів Татусь. — Тільки мій строк закінчився, мені — до покрови, а покрова минула.
Вівці приватні, людські, а не колгоспні, і вони теж потребують годівлі. Мені вже колгоспники вуха протурчали: снігу нема, корм під ногами є, вівця повинна до снігу бути на паші. І правильно кажуть.
"Вівця — до снігу…" А я залізний? А Альошка тобі — залізний?
До снігу, Хрисане Андрійовичу, — твердив бригадир. — Платню призначимо подвійну. Зрозумів?
Не буду, — наполягав Татусь. — Жінка моя на буряках закисла — треба допомагати, а ти — "до снігу".
Проте вони ударили-таки по руках одне одного у цілковитій згоді й перестали повторювати "вівці до снігу". Потім бригадира провели на ганок усі втрьох, забувши про Біма.
Що ж, він також вийшов на ґанок, оббіг навкруг двору, постояв за тином, постояв, понюхав запахи овець, з якими зв'язаний один із спогадів про улюблену і єдину людину, і нерішуче присів.
Ніч. Осіння темна ніч на селі, тиха, ніби причаїлася від зими, хоча й готова її зустріти. Усе в цій ночі невідоме Бімові. Собаки взагалі не люблять мандрувати ночами (хіба що бродячі, ті, що цураються людей, що втратили віру в людину), а Бім… Що й казати! Бім поки що сумнівався. Та й Альоша — така хороша маленька людина.
Сумніви перервав Альошин голос. Він тривожно, голосно закричав:
Чорнову-ух!
Бім підбіг і зайшов за ним у сіни. Альоша поклав його на місце, підтикав сіно з боків, погладив і пішов спати.
Усе змовкло. Не чути ні трамвая, ні тролейбуса, ні гудків — нічого звичного.
Нове життя почалося.
Сьогодні Бім дізнався, що Татусь — ще й Хрисан Андрійович, ще він так само — Батько, а Матуся — ще й Петрівна, Альоша ж — так Альоша і є. Крім того, курку він не зневажав, але й не поважав: птиця, як розуміє собі собака, має неодмінно літати, а ця тільки ходить, тому й негідна поваги, бо безкрила й до того ж дефективна. Але от вівці: вони нагадують про Івана Івановича; від Альоші пахне вівцями також… Від Петрівни землею й буряком… А такі пахощі землі завжди хвилювали Біма. Може, й Іван Іванович сюди прийде…