— Це треба зробити хоча б на доказ своєї віри в перемогу, пане генерале. Така болісна жертва покаже населенню й солдатам, що ми ще віримо в перемогу.
І тоді з уст генерала злетіли крилаті слова:
— Я вирішив. Висаджуйте, панове. Якщо йдеться про перемогу, ми не маємо права жаліти своїх найсвященніших культурних скарбів. До роботи, панове.
Руки торкнулися кашкетів, клацнули каблуки.
Невже йому справді було колись двадцять дев'ять років, невже він був колись капітаном, стояв із генералом Кестер-сом на цьому місці, де тепер новий абат, усміхаючись, вітає його батька?
— Ми дуже раді, пане таємний раднику, що ви знов ощасливили нас своїми відвідинами. Нам дуже приємно познайомитися з вашим сином. Йозеф у нас уже майже як свій, правда ж, Йозес£>е? Доля нашого абатства тісно переплелася з долею родини Фемелів, а в Йозефа навіть, якщо дозволите мені торкнутися такої делікатної теми, в Йозефа навіть у наших околицях влучила стріла Амура. Бачите, пане докторе, теперішня молодь навіть не червоніє, коли про неї кажуть таке. Панно Рут і панно Маріанно, на жаль, я не можу взяти вас із собою на оглядини.
Дівчата захихотіли. Чи не так само хихотіли на цьому місці мати, Жозефіна й навіть Едіт, коли їх не брали в чоловіче товариство? На знімках у родинному альбомі досить тільки поміняти обличчя і старомодний одяг
— Так, келії вже заселені,— сказав абат.— А ось наш скарб, бібліотека... Прошу далі, це келія для хворих, на щастя, саме тепер порожня...
Він ніколи не ходив тут із крейдою від будівлі до будівлі, ніколи не писав на цих стінах своїх таємничих позначок із літер "X", "У", "7", код знищення, який уміли розшифровувати тільки Шріт, Гохбрет і Кандерс. Тепер тут пахло тинь-ком, свіжою фарбою і щойно обструганим деревом.
— Так, ця фреска, образ таємної вечері в трапезній, збереглася завдяки уважності вашого онука, а вашого сина. Ми добре знаємо, що вона не має великої мистецько-історичної вартості — вибачте мені це зауваження, пане таємний раднику,— але навіть твори цієї малярської школи починають ставати рідкісними, а ми завжди почували себе зобов'язаними підтримувати давні традиції. Мушу признатися, що мене й досі захоплює вірність деталям цих митців Гляньте лишень, як старанно й любовно вималювані ступні святого Йоанна і святого Петра, ступні старого й молодого чоловіків. Яка точність у деталях.
Ні, тут ніхто не співав "Тремтять порохняві кістки", ніхто не святкував дня сонцестояння, то все йому приснилося. Він був елегантний добродій, що мав небагато понад сорок, син елегантного батька й батько життєрадісного, дуже розумного сина, який, усміхаючись, ходив разом із ними по монастиреві, хоч, видно, й дуже нудився: щоразу, коли він обертався до Йозефа, то бачив на його обличчі тільки привітну, але трохи стомлену усмішку.
— Як ви знаєте, були зруйновані навіть господарські бу дівлі. Ми почали відбудову з них, бо вважали, що вони допоможуть нам створити матеріальні передумови для нового, щасливого життя. Ось корівня. Звичайно, ми застосовуємо електричне доїння. Не смійтесь, я певен, що наш патрон святий Бенедикт не був би проти електричного доїння Дозвольте мені запропонувати вам тут скромну перекуску, привітати вас, наших дорогих гостей, своїм славетним хлібом, славетним маслом і медом. Ви, може, не знаєте, що кожен абат, який помирає або залишає посаду, заповідає своєму наступникові не забувати родину Фемелів. Ви справді належите до нашого монастирського братства... О, а ось і молоді дами. Звичайно, тут ви можете знов приєднатися до нас
На простих дерев'яних столах виставили хліб і масло, вино й мед. Йозеф обняв однією рукою сестру, а другою Маріанну, його білява голова ясніла між двома чорнявими дівчачими головами.
— Ви ж ушануєте нас своєю присутністю на освяченні абатства? Канцлер і міністри вже дали згоду взяти участь у нашому святі, приїдуть також кілька осіб королівської крові з-за кордону, і ми були б дуже раді вітати серед своїх гостей і всю родину Фемелів. Моє урочисте казання відбу деться не під знаком звинувачення, а під знаком примирення, примирення навіть із тими силами, які в сліпому запалі зруйнували наш притулок, але не примирення з руйнівними силами, що знов загрожують нашій культурі. Отже, запрошую вас на свято і щиро сподіваюся, що ви не відмовите нам.
"Я не приїду на освячення,— подумав Роберт,— бо я не примирився, не примирився з тими силами, що не пожаліли Ферді, не вберегли Едіт, а вберегли собор Святого Северина. Я не примирився ні з самим собою, ні з тим духом примирення, який ви будете проголошувати у своєму врочистому казанні. Ваш притулок зруйнував не сліпий запал, а ненависть, зовсім не сліпа, і я ще не каюся, що піддався їй. Може, признатися, що це вчинив я? Своїм признанням я боляче вражу батька, хоч він не винен, і, можливо, ще й сина, хоч він також не винен, і вас, велебний отче, хоч ви теж не винні. А хто винен? Я не примирився зі світом, у якому один порух Руки може коштувати людині життя".
І він сказав:
— Щиро дякую, велебний отче, мені буде дуже приємно взяти участь у вашому святі.
"Я не приїду, велебний отче,— подумав старий,— бо я там був би пам'ятником самому собі, а не тим, ким став тепер: старим чоловіком, що сьогодні вранці доручив своїй секретарці плюнути на його пам'ятник. Не лякайтесь, велебний отче, але я не примирився зі своїм сином Отто, що перестав бути моїм сином, зберіг тільки оболонку мого сина. І я не можу примиритися з тим, що будівлі важливіші за людей, навіть якщо ті будівлі я сам споруджував. На святі нашої відсутності не помітять, нас гідно замінять канцлер, міністри, особи королівської крові з-за кордону й високі церковні достойники. Це не ти, Роберте, висадив абатство й побоявся мені сказати? Вираз твоїх очей, твої жести під час огляду будівель зрадили тебе. Але мене це не зачіпає— може, ти тоді думав про того хлопця, імені якого я так і не дізнався і який кидав твої записки в нашу поштову скриньку, думав про офіціанта на прізвище Гроль, про ягнят, яких ніхто не пас і ми теж не пасли. Отже, не святкуйте примирення: sorry, велебний отче, але ви переживете нашу відсутність, навіть не помітите її. І повісьте на монастирі табличку: "Побудував Генріх Фемель 1908 року, на двадцять дев'ятому році життя, зруйнував Роберт Фемель 1945 року, на двадцять дев'ятому році життя". А що робитимеш ти, Йозефе, в тридцять років? Заміниш батька в конторі статичних розрахунків? Будуватимеш чи руйнуватимеш? Формули дійовіші, ніж розчин. Під-бадьорте своє серце хоралом, велебний отче, і добре подумайте, чи ви справді примирилися з духом, що зруйнував монастир".