Він ішов далі порожньою чистою дорогою, до моря лискучої гички. Речей у нього не було ніяких, руки він заклав у кишені, а дрібні гроші, які там були, кинув на дорогу "для Гензеля і Гретель". Після смерті Едіт і батька, після смерті Ферді поштові листівки стали для нього єдино прийнятним способом підтримувати зв'язок із життям. "Я живу добре, любий Роберте, сподіваюся, що в тебе також усе гаразд. Передай вітання від мене моїм небозі й небожеві, яких я не знаю, і твоєму батькові". Двадцять сім слів, надто багато. Треба скоротити листа: "Я живу добре, сподіваюся, ти також, вітай Рут, Йозефа, свого батька". Одинадцять слів, і їх вистачило, щоб сказати те саме. То навіщо їздити туди, тиснути руки, цілий тиждень не відмінювати: "Я в'яжу, я в'язав, я в'язатиму"? Тільки для того, щоб побачити, що Нетлінгер не змінився, Грус}>ельштрасе не змінилася, а рук пані Трішлер уже немає?
Море бурякової гички було ніби посилане зеленаво-срібляс-тим пір'ям. Унизу під шляхопроводом проїхав, погойдуючись, шістнадцятий номер. Сорок п'ять пфенігів. Усе подорожчало. Мабуть, Нетлінгер ще не скінчив пояснювати, що таке демократія. Почало смеркати, голос його полагіднішав, дочка принесла з вітальні плед, чи то югославський, чи данський, чи фінський, принаймні чудових кольорів, накинула йому на плечі, а сама знов сіла у нього в ногах, щоб шанобливо слухати його далі. Мати, що саме готувала смачні бутерброди з гострою приправою і свіжі салати, гукнула їм із кухні: "Посидьте ще надворі, діти, вечір такий теплий і такий приємний".
Образ того Нетлінгера, що поставав у його уяві, був чіткіший, ніж того, якого Шрелла побачив під час цієї зустрічі, коли він клав у рот шматочки полядвиці, запивав їх чудовим, виборним, найкращим вином, уже розмірковуючи, чим би Цього разу найдостойніше увінчати обід: сиром, морозивом, тістечком чи омлетом. "До того, що ви дізналися, панове,— сказав колишній радник посольства, прочитавши їм лекцію
"Як я став гурманом",— ви повинні додати одне: малесеньку, хай навіть найменшу, крихту оригінальності".
В Англії він якось написав на класній дошці: "Він має бути вбитий". П'ятнадцять років він грав на ксилоо^юні мови: "Я живу, я жив, я житиму". Чи я справді житиму? Він ніколи не розумів людей, яким граматика здавалася нудною. "Його вбивають, його вбили, його вб'ють". Хто його вб'є? "Мені належить помста",— сказав господь.
— Кінцева зупинка, пане, головний вокзал.
Метушня на вокзалі не поменшала: хто тут приїхав, а хто від'їздить? Чого цим людям не сидиться вдома? Коли відходить поїзд на Остенде? А може, поїхати до Італії чи до Франції? Адже й там хтось прагне навчитись відмінювати: "Я живу, я жив, я житиму. Його вб'ють". Хто його вб'є?
Номер у готелі? Ви хочете знати, скільки він коштувати ме? Вам треба дешевий? Привітність молодої дами, що водила гарним пальчиком по спискові адрес, помітно пригасла. Видно, в цій країні питати про ціну — великий гріх. Найви-гідніше купувати найкраще. Найдорожче — завжди найдешевше. Ти помиляєшся, кралечко, дешеве завжди дешевше, це факт, посунь свій гарний пальчик аж до самого низу списку. Пансіон "Модерн". Сім марок. Без сніданку. Ні, дякую, я знаю, як іти на Модестгасе, справді знаю. Номер шістнадцятий. Це біля самої брами.
Повернувши за ріг, він мало не наскочив на великого темно-сірого кабана, що висів перед крамницею. Він відсахнувся вбік і через це мало не поминув Робертового будинку. Тут йому не загрожують спогади, він тільки раз був у цьому домі. Модестгасе, 8. Він зупинився перед блискучою мідяною табличкою і прочитав: "Доктор Роберт Фемель. Контора статичних розрахунків. Після обіду зачинена". А все ж він затремтів, натиснувши на дзвінок: те, що відбувалося не на очах у нього, на тлі невідомих йому лаштунків, схвилювало його дужче, ніж побачене й пережите. За цими дверима померла Едіт, у цьому домі народилися її діти, тут жив Роберт. Коли всередині залунав дзвінок, він уже зрозумів, що йому ніхто не відчинить. Одночасно він почув і телефюн-ний дзвінок, бой із готелю "Принц Генріх" дотримав свого слова. Я дам йому добрі чайові, коли ми з Робертом гратимемо в більярд.
Пансіон "Модерн" усього за чотири будинки звідси. Нарешті він опиниться вдома. На щастя, в малесенькому вестибюлі не чути запаху їжі. Приємно буде покласти стомлену голову на чисту пошивку.
— Дякую, я знайду сам.
— Третій поверх, треті двері ліворуч. Обережно підіймайтеся сходами, пане, залізні прути, що притримують килим, подекуди повідставали, є такі гості, що все ламають. Вас не треба будити? І ще одне маленьке прохання: чи не заплатили б ви наперед? Чи вам іще пришлють речі? Не пришлють? Ні? То, будь ласка, з вас вісім марок п'ять по^енігів. Разом із обслуговуванням. На жаль, я змушена вживати таких застережних заходів, пане, ви собі не уявляєте, скільки на світі є всякої наволочі, через неї доводиться недовіряти навіть порядним людям, що вдієш. Деякі примудряються обмотуватись простиралами, а пошивки ріжуть собі на хусточки. Аби ви знали, які доводиться переживати прикрощі. Квитанції не треба? Тим краще, через ті податки й так уже скоро з торбами підеш. Ви чекаєте гостей, свою дружину, правда ж? Не турбуйтесь, я пошлю її нагору...
10
Він дарма боявся: спогади не вилились у почуття, радість чи смуток, а лишилися в мозку сухими фюрмулами, серце не стиснулося з ляку, його ніщо не зачепило. Он там він стояв смерком між будинком для паломників і самим абатством, де тепер лежать купи добре випаленої, аж синьої цегли. їх був цілий гурт: генерал Отто Кестерс, у кволому мозку якого закарбувалась одна-єдина о^ормула—"поле обстрілу", капітан Фемель, обер-лейтенант Шріт та двоє прапорщиків, Кан-дерс і Гохбрет. Урочисто-суворі, вони переконували генерала, що треба бути послідовним і робити своє діло навіть тоді, коли йдеться про такі шановані будівлі, як ця. І коли інші офіцери, плаксиві вбивці, спробували протестувати, проголошуючи себе рятівниками культури, котрийсь із них чотирьох вимовив страшні слова: "Державна зрада". Але ніхто не зумів так чітко, легко й логічно довести, що абатство необхідно підірвати, як Шріт. Коли Отто Поле-Обстрілу завагався, він сказав йому: