— Я мав забрати подарунок для дідуся.
— Ти поїхав із будівництва не через подарунок. Де ти був?
— У місті,— відповів він.— Рамця для знімка ще не була готова, мені довелося почекати. Ти ж знаєш той знімок, де мати тримає мене за руку, Рут на руках, а дідусь стоїть за нами? Я дав його збільшити і знаю, що дідусь буде радий.
А потім я пішов на Модестгасе й дочекався, поки батько вийшов з контори — високий, рівний. Я пішов за ним до готелю і простояв на вулиці півгодини, але він так і не вийшов. А зайти і спитати, де він, я не схотів, мені треба було тільки побачити його, і я його побачив: елегантний добродій у розповні сил.
Йозеф відпустив Маріанну, сховав гребінця в кишеню штанів, поклав руки їй на плечі і сказав:
— Будь ласка, не обертайся, так легше розмовляти.
— Легше брехати,— мовила вона.
— Може,— погодився він,— чи, краще сказати, промовчувати.
Повз її вухо йому було видно балюстраду літньої тераси кав'ярні, а за нею середину річки, і він позаздрив робітникові, що висів у колисці на пілоні, майже за шістдесят метрів від води, виписуючи зварювальним апаратом у повітрі сині блискавки. Гули сирени, унизу за кав'ярнею ходив уздовж схилу продавець морозива й вигукував: "Морозиво, морозиво!" — потім замовкав і накладав морозива між крихкі вафлі. А за всім тим сіріли обриси собору Святого Северина.
— Мабуть, сталося щось дуже погане,— сказала Марі-анна.
— Так, досить погане... а може, й ні, ще важко визначити.
— Щось узагалі чи в тебе особисто? — спитала вона.
— У мене особисто,— відповів він.— Принаймні сьогодні вдень я повідомив Клубрінгерові, що відмовляюся від праці. Не обертайся, а то я більше не скажу жодного слова.
Він підняв руки з її плечей, міцно стиснув їй голову і обернув у напрямку мосту.
— А що скаже на це твій дідусь? Він так пишався тобою, кожне добре слово Клубрінгера про тебе було для нього як бальзам. І взагалі абатство для нього дороге. Хоч сьогодні не кажи йому нічого.
— Йому скажуть про все ще до того, як ми побачимося з ним. Ти знаєш, що він із батьком поїхав до абатства, випити кави перед сьогоднішнім святом.
— Знаю,— мовила вона.
— Мені шкода дідуся, ти ж знаєш, що я люблю його, він напевне сьогодні після обіду про все довідався, коли вертався від бабусі. Та однаково я не можу більше дивитися на цеглу й не можу чути запаху розчину. Принаймні поки що.
— Поки що?
— Так.
— А що скаже твій батько?
— О,— швидко мовив він,— його це засмутить лише з огляду на дідуся, сам він ніколи не цікавився архітектурою як творчістю, для нього важливі тільки 4юрмули. Стій, не обертайся.
— Отже, це стосується твого батька, я так і відчувала. Я не дочекаюся, коли нарешті побачу його. По телес]юну я вже розмовляла з ним кілька разів і думаю, що він мені сподобається.
— Він тобі сподобається. І ти побачиш його щонайпізніше сьогодні ввечері.
— Мені також треба йти з тобою на день народження?
— Неодмінно. Ти навіть не уявляєш собі, як зрадіє дідусь,— і він же тебе офіційно запросив.
Маріанна спробувала звільнити голову з його рук, але він засміявся і знов утримав її.
— Не обертайся, так набагато легше розмовляти.
— І брехати.
— Промовчувати,— заперечив він.
— Ти любиш свого батька?
— Так. Особливо після того, як я довідався, який він іще молодий.
— Ти хіба не знав, скільки йому років?
— Не знав. Мені завжди здавалося, що йому десь п'ятде-сят-п'ятдесят п'ять. Смішно, але я ніколи не цікавився, скільки йому докладно років, і аж злякався, коли позавчора отримав свою метрику й побачив, що батькові всього сорок три. Молодий, правда ж?
— Правда,— відповіла вона.— Тобі ось уже двадцять два.
— Так, і до двох років я був не Фемель, а Шрелла. Дивне прізвище, еге ж?
— Ти за це сердитий на нього?
— Я на нього не сердитий.
— То що ж він таке зробив, що ти раптом перехотів будувати?
— Я не розумію, що ти маєш на думці.
— Ну добре... Але чому він жодного разу не відвідав тебе в абатстві?
— Мабуть, будівництво його зовсім не цікавить. І, може, він у дитинстві надто часто їздив до абатства, розумієш? Прогулянки в неділю з батьками... Дорослі навідуються туди, куди їздили малими, тільки для того, щоб ще раз посумувати, згадуючи минуле.
— Л ти теж їздив у неділю на прогулянки з батьками?
— Рідко, здебільшого я гуляв з матір'ю, бабусею і дідусем, але як батько отримував відпустку, то теж гуляв з нами.
— І ви їздили до абатства?
— їздили й туди.
— Ну, то я не розумію, чому вій жодного разу не відвідав тебе.
— Він просто не любить будов. А може, він трохи дивакуватий: часом, коли я несподівано приходжу додому, то застаю його в кімнаті за письмовим столом, він сидить і мережить формулами береги о^ютокопій креслень — у нього їх ціла колекція. Але я думаю, що він тобі сподобається.
— Ти ніколи не показував мені його знімків.
— Бо не маю останніх його знімків. У ньому є щось зворушливо старомодне, і в одязі, і в поведінці. Він чемний, привітний, але набагато старомодніший за дідуся!
— Мені дуже кортить побачити його. Тепер уже можна обернутися?
— Можна.
Йозеф відпустив її голову і, коли вона швидко обернулася, спробував усміхнутись, але під поглядом її круглих ясно-сірих очей його силувана усмішка згасла.
— Чому ти не кажеш мені, що сталося?
— Бо я ще сам нічого не розумію. Як тільки зрозумію, то скажу тобі, але це ще може бути не швидко. їдьмо.
— їдьмо,— сказала вона.— Дідусь уже скоро буде там, то хай не чекає на тебе. Йому буде важко, якщо ченці розкажуть йому про все раніше, ніж він тебе побачить... І прошу тебе, пообіцяй мені, що ти не помчиш знов на той страхітливий щит і не загальмуєш останньої миті.
— А я якраз подумав собі: проломлюся крізь щит, звалю бараки будівельників і з голої платс}юрми, наче з трампліну^ стрибну з машиною у воду...
— То ти мене не кохаєш.
— О боже,— сказав він,— це ж тільки жарт.
Він допоміг Маріанні підвестися, і вони пішли сходами вниз на берег річки.
— Мені справді шкода, що дідусь дізнається про це сьогодні, в день свого вісімдесятиріччя, — сказав, ідучи, Йозеф.
— А не можна вберегти його від цього?
— Від самого факту ні, але можна було б сьогодні не повідомляти про нього, якщо йому не встигли вже сказати.