— Звичайно, ти можеш будь-коли зайти до мене, додому або на службу, як хочеш.
Шрелла взяв із рук офіціанта старанно запаковану білу коробочку й дав йому чайові.
— Масло не просякне назовні,— сказав офіціант.— Усе запаковане в целоо^ан і в коробку, які в нас наготовані спеціально для виїздів на свіже повітря.
— До побачення,— сказав Шрелла. Нетлінгер ледь підвів голову й відповів:
— До побачення.
— Так, залюбки, шановна пані,— сказав Йохен,— а там ви вже побачите стрілку: "До давньоримських дитячих гробниць". Вони відчинені до восьмої, і, коли смеркає, в них умикають освітлення. Нема за що, красно дякую.
Накульгуючи, він вийшов з-за стойки й підступив до Шрелли, якому бой уже відчинив двері.
— Пане Шрелло,— сказав він,— я зроблю все, щоб довідатися, де можна знайти пана Фемеля. За цей час я вже дещо дізнався в кав'ярні "Кронер": о сьомій годині там відбудеться родинне свято на честь старого Фемеля, отже ви його там напевне зустрінете.
— Дякую,— мовив Шрелла,— щиро дякую.
Він знав, що чайові тут недоречні. Усміхнувшись старому, він вийшов на вулицю, і двері, тихо гойднувшись, знов стали у свої оббиті повстю гнізда.
8
Автострада на всю широчінь була перегороджена великими грубими щитами. Міст, колись прокладений тут через річку, був зруйнований, висаджений у повітря при самому березі. З пілонів звисали іржаві уривки розсотаних тросів, триметрові щити повідомляли про те, що за ними причаїлася СМЕРТЬ. Для тих, на кого ці слова не діяли, застереження було ще й намальоване: схрещені кістки і вдесятеро збільшений для постраху череп, чорні як смола, на яскраво-білому тлі.
На цьому мертвому відтинку дороги старанні початківці з автошколи училися перемикати зчеплення, звикали до швидкої їзди, мордували коробку передач, повертаючи назад ліворуч і праворуч, уперед ліворуч і праворуч. Насипом, що пролягав між майданчиком для гри в гольф і дачними городами, гуляли ошатно вбрані чоловіки й жінки зі святковим виразом на обличчі, як завжди суботнього вечора, намагалися підійти до самої платс}юрми, що залишилась від мосту, до погрозливих щитів, за якими ховалися скромні бараки, ніби глузуючи зі смерті. За написом СМЕРТЬ здіймався синій димок із грубок, на яких нічні сторожі підігрівали їжу в казанках, підсмажували хліб і від яких запалювали скрученим у трубочку папірцем свої люльки. Пишні сходи, що вели з набережної на міст, уціліли, тепер на них теплими вечорами сідали відпочити ті, що гуляли по насипу. Звідти, з двадцятиметрової висоти, вони могли спостерігати за відбудовою. Водолази в жовтих костюмах поринали в глибину, спрямовуючи гаки кранів на залізні та бетонні уламки мосту, крани витягали свою здобич, з якої стікала вода, й вантажили на баржі. На високих риштуваннях і на хистких містках, у колисках, підвішених угорі до пілонів, робітники, розсипаючи синюваті іскри, розрізали зварювальними апаратами рештки металевих конструкцій, повикривлювані заклепки, відтинали уривки сталевих тросів. Бики з бічними опорами стояли серед річки, ніби велетенська брама, що замикала гектар блакитної порожнечі, гули сирени, даючи сигнали: "Фарватер відкритий", "Фарватер закритий". Червоне світло, зелене світло. Баржі з вугіллям і деревом пливли одні вгору, другі вниз.
Зелена вода, веселий рух, похилі береги, зарослі лозами, строкаті судна, синюваті спалахи зварювальних апаратів. Гравці в гольф, жилаві чоловіки й жилаві жінки з поважними обличчями, тримаючи ключки на плечах, обходили рівно скошеним моріжком слідом за м'ячами свої вісімнадцять ямок. На городах палили квасолиння, горохвиння і старі стовпці з огорож, дим підіймався вгору, обертаючись у гарні хмарки, схожі на ельфів у стилі модерн, потім вони заокруглювалися в стилі барокко, і з них утворювались химерні фігури, ясно-сірі на тлі синього надвечірнього неба, а ще вище їх підхоплював вітер, шматував на клапті й гнав до обрію. Діти, що гасали на самокатах недбало вимощеними доріжками, падали, розбивали собі лікті й коліна і показували садна переляканим матерям, вимагаючи в них за те обіцянки купити лимонад або морозиво. Пари закоханих, тримаючись попід руки, простували в лози, де вже давно не лишилося сліду повені: стебел очерету, корків, пляшок і коробочок з-під крему на взуття. Матроси сходили хисткими містками на берег, за ними йшли їхні жінки з кошиками в руках, упевнені в собі. На вичищених до блиску баржах вечірній вітер метляв розвішену на мотузках білизну: зелені штани, червоні кофти й білі простирала, що здавалися ще білішими на тлі просмолених густою смолою дощок, які блищали, мов японський лак. З води раз по раз виринали підняті краном уламки мосту, покриті мулом і водоростями. А за всім тим сіріли стрункі обриси собору Святого Северина. У кав'ярні "Бельв'ю" стомлена офіціантка оголосила:
— Тістечка з кремом скінчилися.
Вона витерла піт з брезклого обличчя й пошукала в торбі дрібних грошей.
— Є ще тільки пісочне печиво... Ні, морозиво також скінчилося.
Йозеф простяг долоню по здачу, сховав монети в кишеню штанів, а папірець у кишеню сорочки, тоді обернувся до Маріанни, провів розчепіреними пальцями по її темних косах, виловлюючи з них трісочки з очерету, і струсив пісок з її зеленого светра.
— Ти так радісно чекав на сьогоднішнє свято,— сказала вона.— Що сталося?
— Нічого не сталося,— відповів він.
— Але щось змінилося, я відчуваю!
— Так.
— Ти не хочеш мені сказати, що саме?
— Потім,— відповів він,— може, через кілька років, а може, й швидко. Я сам не знаю.
— Це стосується нас обох?
— Ні.
— Напевне ні?
— Напевне.
— Самого тебе?
— Так.
— Отже, все-таки нас обох. Йозеф усміхнувся.
— Звичайно, оскільки я маю якийсь стосунок до тебе.
— Щось погане?
— Так.
— Воно пов'язане з твоєю працею?
— Так. Дай мені свій гребінець, але не крути головою. Дрібний пісок пальцями не вичешиш.
Вона витягла гребінець з торбинки й подала йому через плече. На мить він стиснув їй руку.
— Я ж бачила, як ти вечорами, коли робітники розходились, оглядав купи нової цегли, обмацував її, торкався до неї,— і бачила, що вчора ти цього не робив. Я ж знаю твої руки. І сьогодні ти так рано поїхав із будівництва.