— Ми ж тепер стали навіть сусідами.
Так, я куплю обидва хутори — Штелінгерову Печеру й Герлінгерове Сідло.
— Ох, Леоноро, невже знову дзвонять з кав'ярні "Кронер"? Ні, я чітко сказав: шампанського не треба. Я ненавиджу шамшанське. А тепер уже кінчаймо, голубко, відпочиньте. А може, ще замовите мені таксі на другу годину? Хай почекає біля брами. Може, трохи підвезти вас? Ні, я їхатиму не через Блесенфельд. Будь ласка, як хочете, ми ще колись заїдемо й туди.
Він відвернувся від рами вікна, в якій перед ним поставали все нові картини, і обвів поглядом майстерню, де на стіні й досі висіло велике зображення абатства Святого Антонія і стояла курява, що її зішли старанні руки Леонори, хоч які вони були обережні. І далі спорожняючи сейф, вона подала йому купу грошей, які вже тридцять п'ять років тому втратили свою вартість. Потім, скрушно похитавши головою, витягла ще одну нану асигнацій, що вийшли з обігу десять років тому, вже не звичних на вигляд, і старанно перерахувала їх на креслярському столі: десять, двадцять, вісімдесят, сто — тисяча двісті двадцять марок.
— Спаліть їх, Леоноро, ці свідчення грандіозного шахрайства, що почалося тридцять п'ять років тому і було підтверджене десять років тому, або віддайте дітям на вулиці, хай граються. Я ніколи не був жадібний до грошей, хоч усі вважали мене захланним. Вони помилялись, я не думав про гроші, як починав ту велику гру, і аж коли виграв її, домігся успіху, то зрозумів, що мав усі дані для цього: був працьовитий, привітний, не пихатий, був митцем і офіцером запасу, дечого досяг у житті, навіть розбагатівши, лишився с хлопцем з простолюду" й ніколи не заперечував цього. Не задля грошей, не задля слави й не задля жінок я втілював у 4юрмули алгебру майбутнього, обертав "х", "у" і "г" у видимі величини, в хутори, асигнації і владу, які весь час роздаровував і які знов верталися до мене подвоєними. Я був ніби усміхнений Давид, тендітний юнак, що ніколи ані гладшав, ані худнув, ще й тепер на мене не був би тісний лейтенантський мундир тисяча дев'ятсот сьомого року. Глибоко вразило мене тільки непередбачене, якого я раніше завжди так прагнув: кохання дружини і смерть дочки Йоган-ни. Вона вже в свої півтора року була викапана Кільб, але я бачив у її дитячих очах те, що в очах свого мовчазного батька, бачив у темній глибині тих очей, уже, здавалося, знайомих зі смертю, прадавню мудрість. Скарлатина розросталася по тому маленькому тілі, як страхітливий бур'ян, підіймалася від стегон угору, опускалася до самих підошов, його палила гарячка, і крізь вогнисто-червону шкіру проступала вже біла, як сніг, смерть, вона розповзалася, ніби пліснява, пробивалася крізь ту червінь, чорною тінню вихоплювалася з ніздрів. Непередбачене, якого я прагнув, упало на мене, як прокляття, підстерегло мене в тому страшному домі. Виникла суперечка, навіть сварка зі священиком церкви Святого Северина, з тестями, з братами дружини, бо я заборонив співати на панахиді; я наполягав на цьому й таки домігся свого, але під час панахиди злякано почув, як Иоганна прошепотіла: "Христос".
Я ніколи не вимовляв цього імені, не зважувався навіть думати про нього, але знав: воно жило в мені, ніщо не могло вбити його, ні пацьорки Домгреве, ні пісна доброчесність хазяйсьиок дочок, яким кортіло здобути нареченого, ні гендлювання сповідальницями шістнадцятого сторіччя, які Домгреве продавав на аукціонах за великі гроші, а ті гроші в Локарно знов обертав у дрібні гріхи, ні темні вчинки лицемірних священиків, які я сам бачив: убогі утіхи зі зведеними дівчатами, ні мовчазна батькова суворість, ні мій ненастанний лет крізь аеродинамічні труби одвічної гіркоти і відчаю, ні тяжкі мандри крижаними океанами майбутнього, де мені додавав сили сміх і де моїм величезним рятівним поясом була самота,— ніщо не могло вбити в мені слова "Христос", яке пошепки вимовила Йоганна, стоячи поряд зі мною. Цього слова не вбили в мені, я був Давидом, маленьким Давидом з пращею, маленьким Даниїлом у левовій печері, був готовий прийняти непередбачене, якого колись так прагнув: смерть дочки Йоганни третього вересня тисяча дев'ятсот дев'ятого року. Того ранку вулицею також проїздили улани, дівчата в черевиках на м'якій підошві розносили молоко, а пекарчуки — булочки в торбинках, священики в широких сутанах ішли до собору і перед крамницею Греца, як завжди, вивішували вбитого кабана. Ранок як ранок. Я бачив нещирий смуток на обличчі домашнього лікаря Кільбів, що вже сорок років засвідчував народження й смерть у їхній родині, у його розіпханій шкіряній торбі лежали непотрібні вже інструменти, з допомогою яких йому вдавалося приховувати даремність своїх зусиль. Він прикрив спотворене доччине тіло, але я скинув простирадло, бо хотів бачити тіло Лазаря й очі свого батька, що були даровані цій дитині тільки на півтора року, а в спальні поряд плакав Генріх, і дзвони на соборі Святого Северина розбивали на скалки час, закликаючи до дев'яти годинної служби. Тепер Йоганні було б п'ятдесят років.
— Воєнні позики, Леоноро? Я на них не підписувався, вони дісталися мені в спадок від тестя. Спаліть їх, так само як і старі гроші. Два ордени? Ну звичайно, я ж будував траншеї, прокладав тунелі для мін, зміцнював артилерійські позиції, мужньо витримував ураганний вогонь, виносив із поля бою поранених. Другого ступеня, першого ступеня. Давайте ці цяцьки сюди, Леоноро, давайте, ми їх викинемо в риштак, хай їх там замулить вода. Одного разу, коли я стояв біля креслярського столу, Отто ВИТЯГ був їх із шафа. Я надто пізно помітив фатальний блиск у його очах: він побачив ордени, і серце його сповнила ще більша пошана до мене. Надто пізно я помітив це. Викиньте їх хоч тепер, а то ще Йозеф виявить їх колись у спадщині, яка лишиться після мене.
Ордени, тихо побрязкую чи, зсунулися з похилого даху і, дзенькнувши, впали в риштак зворотним боком догори.
— Чого ви так злякалися, голубко? Це мої ордени, і я можу робити з ними що хочу. Надто пізно, але, може, в цьому все-таки є якийсь сенс. Будемо сподіватися, що скоро піде дощ і змиє туди весь бруд із даху. Пізно я пожертвував ними, щоб ушанувати пам'ять свого батька. Геть ті цяцьки, на які молилися наші батьки, діди й прадіди.