Завтра вона знатиме моє ім'я. Чи я тужив за жінкою взагалі, чи саме за нею? Мені остогидло саме лише чоловіче товариство, всі чоловіки здавалися мені смішними, побожні і блюзніри, ті, що розповідали масні анекдоти, і ті, що слухали їх, гравці в більярд і лейтенанти запасу, співаки з хору, портьє й офіціанти, всі вони мені набридли, я радів, коли надвечір, між п'ятою і шостою, міг пройти в потоці робітниць через міську браму й побачити їхні обличчя, мені подобалося, що ті обличчя були не байдужі, на них проступало почуття, що вони сміливо платили данину хвилині, я залюбки пішов би з котроюсь із них потанцювати, приліг би з нею під цвинтарним муром у пахучій по осінньому траві, порвав би квитанцію і вибув би з великої гри. Ті дівчата сміялися, всмак їли й пили, часом плакали і не нагадували тих облудних дівуль, що заохочували мене, їхнього пожильця, до пестощів, які здавалися їм сміливими. Того останнього дня, коли я не захотів їсти холодної юшки й поледачився підігріти її, я ще порядкував дійовими особами й реквізитом, статисти ще корилися мені, я хотів дограти до кінця гру, яку вигадав собі нудними вечорами в маленьких містечках, коли кінчав визначати якість вапняного розчину, оглядати цеглу, перевіряти, чи мулярі не викривили стіну, і нудьга в конторі переходила в нудьгу в похмурих пивничках,— саме тоді я знічев'я почав робити на клаптиках паперу начерки проекту абатства.
Я вже не міг кинути цієї гри, креслення ставали більші, зображення докладніші, і, майже непомітно для себе, я раптом поринув в обрахунки — адже мене вчили рахувати, вчили креслити. А потім я послав п'ятдесят золотих Кільбові й отримав документацію. Якось у неділю після обіду я поїхав у Кіслінген. На ланах красувалася пшениця, зеленіли буряки, за ними стояв ліс, де згодом мало постати абатство. Я далі грав свою гру, почав вивчати супротивників, імена яких їхні колеги вимовляли з шанобливою ненавистю: Бремокель, Грумпетер, Волерзайн. Я оглянув їхні будівлі — церкви, лікарні, каплиці, Волерзайнів собор. Дивлячись на ті безпросвітно похмурі споруди, я відчував, просто-таки впевнювався, що майбутнє переді мною відкрите, немов країна, яка чекав свого завойовника, невідома земля, де заховані золоті монети, що їх може добути кожен, хто хоч трохи знайомий зі стратегією. Майбутнє саме давалося мені в руки, треба було тільки діяти, час раптом став силою, а я досі зневажав його, марнував, продаюча за кілька золотих нездарам і лицемірам вправність своїх рук і кмітливість свого розуму. Я накупив паперу, таблиць, олівців, довідників і почав гру, на яку мені не треба було нічого витрачати, крім часу, а я мав його вдосталь, дармового часу. Неділі я використовував для розвідок: оглядав терен, по думки проходив вулиці — Модестгасе, на якій у будинку номер сім можна було винайняти майстерню, а навпроти, в будинку номер вісім, жив нотар, що тримав у себе під замком проекти. Кордони були відкриті, мені треба було тільки перейти їх, і аж тепер, опинившись у самому серці тієї країни, яку я хотів завоювати, уже майже оволодівши нею, аж тепер, коли ворог ще спав, я оголосив йому війну. Я ще раз помацав рукою квитанцію в кишені — вона була на місці.
Післязавтра поріг майстерні переступить перший відвідувач: абат, молодий, кароокий, розважний. Хоч він іще не став господарем абатства, але вже звик володарювати в ньому.
— Звідки ви дізналися, що наш патрон, святий Бенедикт, не передбачав окремих трапезних для послушників і ченців? — Він пройшовся по кімнаті раз, удруге, а тоді спитав: — Чи ви встоїте, не відступите, не дасте тим крукам нагоди заявити, що вони мали слушність?
І я відчув страх перед тією грою, що скоро мала вийти за межі паперових аркушів і підбити мене під себе. Я грався в цю гру, але ніколи не усвідомлював, що можу її і виграти, мені досить було здобути славу людини, яка зважилася виступити проти Бремокеля, Грумпетера й Волерзайна,— але перемогти їх? Я відчув страх, проте відповів:
— Я встою, велебний отче.
Абат кивнув головою, усміхнувся й пішов.
О п'ятій годині я в потоці робітниць вийшов за міську браму — то була моя щоденна вечірня прогулянка. Повз мене проїздили в бричках на побачення красуні, затуливши обличчя серпанком, у кав'ярні "Фуль" лейтенанти пили під ніжну музику далеко не ніжні напої. Я щодня гуляв годину, проходив чотири кілометри завжди тією самою дорогою, завжди в той самий час: хай бачать мене завжди в той самий час і в тому самому місці власниці крамничок, банкіри і ювеліри, повії і кондуктори, дженджуристі крамарчуки, офіціанти й хатні господині, хай бачать від п'ятої до шостої, як я йду вулицею з сигарою в роті. Це непристойно, я знаю, але я митець, а митцеві годиться виявляти вільнодумство. Мені можна було зупинитися й перед катеринником, що перетоплював у монети меланхолію надвечір'я. То була примарна вулиця, яка вела крізь лабіринти мрій: суглоби моїх статистів були добре змащені, невидимі нитки приводили їх у рух, роти розтулялися, щоб висловити ті репліки, які я визначив для них, більярдні кулі в готелі "Принц Генріх" вистукували свою холодну мелодію, білі по зеленому полі, червоні по зеленому полі. Манекени згинали руки, щоб штовхнути кулю києм, щоб піднести кухля з пивом до рота, рахували очка, мінялися, по-панібратському плескали мене по плечі: "О так!", "О ні!", "Чудово!", "Не пощастило!",— а я чув, як на мою труну падали грудки землі, уже передчував передсмертний крик Едіт і останній погляд білявого учня столяра, який він мав кинути в ранковому сутінку на в'язничний мур.
Колись згодом я поїду з дружиною й дітьми в долину Кіси і гордо покажу їм витвір своєї молодості, відвідаю постарілого абата й побачу на його обличчі карби років, яких не помічатиму на своєму власному. Він пригостить нас у кімнаті для гостей кавою з вершками від власних корів і спеченим із власного борошна пирогом зі сливами, зібраними у власному саду, моїм синам дозволять оглянути келії, а дружині й дочкам, що хихотітимуть, як звичайно дівчата, доведеться почекати їх надворі; в мене буде четверо синів і три дочки, семеро дітей, які подарують мені сім разів по сім онуків. І абат усміхнеться до мене: