Побачення зі страченим. Дурний вчинок, який тепер здавався мені вже недаремним, бо за нього заплачено дуже високу ціну. Біля кав'ярні "Цонз" на мене чекав Нетлінгер.
Вони провели мене на Вільгельмскуле й відшмагали гарапником із колючого дроту, посмужили всю спину. Через іржаві грати на вікнах я бачив схил, на якому грався малим хлопцем,— м'яч раз по раз скочувався по ньому, і я сповзав по нього вниз, злякано позираючи на іржаві грати: мені здавалося, що за тими брудними шибками діється щось лихе. Бив мене Нетлінгер.
У камері я спробував скинути сорочку, але вона була посічена так само, як і шкіра, злиплася з нею в одне, і коли я тяг за комір і за рукави, мені здавалося, що я через голову здираю з себе шкіру.
Тяжко переживати такі хвилини, як я тоді переживав. Я стояв змучений коло балюстради будівлі для стапельних полозків і відчував найперше біль, а тоді вже гордість від того, що опинився серед відзначених ворогами. Голова моя похилилася на поруччя, і губи торкнулися до іржавих прутів. Приємно було відчувати гіркоту вивітреного заліза. Лишилося йти ще хвилину до Трішлерового дому, і я дізнаюся, чи вони вже не чекають там на мене. Я злякався: якийсь робітник із казанком під пахвою пройшов вулицею і зник у дверях крамниці будівельних матеріалів. Спускаючись східцями, я так міцно чіплявся за поруччя, що з нього під моєю рукою клаптями відпадала іржа.
Від веселого перестуку клепальних молотків, який я чув тут сім років тому, лишилося тільки слабке відлуння: всього один молоток цокав на понтоні, де якийсь старий чоловік розбирав човен. Гайки брязкали, падаючи в коробку, дошки гупали додолу, і з того гупання чути було, котра з них почала трухлявіти, а котра зовсім струхлявіла. Старий обстукав мотор і вислухав його так, як вислухують серце улюбленої істоти, потім низько нагнувся й почав діставати з середини човна різні деталі: болти, покривку, патрубки, циліндри. Перше ніж кинути деталь у коробку з гайками, він пильно оглядав її і навіть обнюхував. За човном стояв давно невживаний коловорот, з якого звисав, наче зотліла панчоха, уривок з'їденого іржею дротяного троса.
Згадки про людей і події завжди були пов'язані в мене зі згадками про рухи, які відбивалися в моїй пам'яті у вигляді геометричних фігур. Я пам'ятаю, як перехилився через поруччя балюстради, як підвів і похилив голову, знов підвів і похилив, щоб оглянути вулицю,— спогад про ці рухи оживив у моїй пам'яті слова і барви, образи й почуття. Я не пам'ятаю, який Ферді на вигляд, але пам'ятаю, як він запалював сірника, як ледь закидав голову, коли казав: "Так, так", "Ні, ні", пам'ятаю, як Шрелла морщив лоба й здвигав плечима, пам'ятаю батькову ходу, пам'ятаю материні рухи, пам'ятаю, як бабуся відгортала коси з лоба,— і я впізнав, що той старий унизу, якого я бачив зі схилу, який саме збивав з великого шворня шматочки дерева, був Трішлерів батько. Тільки вій умів так махнути рукою, я колись спостерігав його рухи, коли він відкривав ящики і знов забивав їх цвяхами — у ящиках були контрабандні товари, які тайкома перевезли через кордон у темному нутрі пароплавів, ром і родзинки, сигарети й шоколад. Там, у матроській пивниці, я бачив ці рухи, властиві тільки його руці. Старий підвів очі, мружачись глянув на мене і сказав:
— Слухай, синку, та дорога вгорі нікуди не веде.
— Вона веде до вашого дому,— відповів я.
— Мої гості приїздять до мене річкою, навіть поліція,— та й мій син припливає до мене човном, але рідко, дуже рідко.
— Поліція вже там?
— Чому ти питаєш, синку?
— Бо вони шукають мене.
— Ти щось украв?
— Ні,— сказав я,— тільки не захотів прийняти причастя буйвола.
Пароплави, подумав я, пароплави з темним нутром і капітанами, що навчилися обдурювати митників. Я засяду небагато місця, стільки, як скручений килим, не більше, хай мене загорнуть у вітрило й перевезуть через кордон.
— Спускайся вниз,— мовив Трішлер,— там нагорі тебе можуть побачити з другого берега.
Я обернувся лицем до схилу і, чіпляючись за траву, почав повільно спускатися вниз.
— А, це ти...— сказав старий.— Я знаю, хто ти, але забув, як твоє прізвище.
— Фемель,— нагадав я.
— Звичайно, тебе шукають, сьогодні вранці навіть оголосили про це по радіо, як я не здогадався, вони ж називали твої прикмети: червоний шрам на переніссі. Ти вдарився головою об залізний борт човна, як ми колись перепливали річку під час повені й нагналися на опору моста,— я тоді не врахував, що течія така потужна.
— Так, і мені тоді заборонили бувати тут
— Але ж ти однаково бував?
— Недовго, поки не посварився з Алоїзом.
— Ходімо, тільки пригнися, коли ми проходитимемо під розвідним мостом, а то наб'єш гулю на лобі й тобі знов заборонять бувати тут. Як ти втік від них?
— Нетлінгер прийшов на світанку до мене в камеру й вивів задніми дверима до підземного ходу, що тягнеться аж до залізничного насипу на Вільгельмскуле. Він сказав мені: "Вшивайся, і якнайшвидше. Я можу дати тобі лише годину часу, а тоді мушу повідомити про твою втечу поліцію". І я виходив усі околиці, поки добрався сюди.
— Так, так,— мовив старий.— То вам припекло кидати бомби! Припекло влаштовувати змови і... Вчора я вже одного з вас запакував і переправив через кордон.
— Вчора? — перепитав я.— Кого?
— Шреллу,— сказав старий.— Він ховався тут, і я примусив його втекти на "Анні-Катаріні".
— Алоїз завжди хотів стати стерновим на "Анні-Катаріні "!
— А він і став стерновим на "Анні-Катаріні"... А тепер ходімо.
Коли ми пробиралися вздовж похилого муру попід кручею до Трішлерового дому, я спіткнувся і впав, тоді підвівся й ще раз упав, знов підвівся, й від кожного різкого поруху сорочка то відривалася від шкіри, то знов прилипала, відривалася й прилипала, і за кожним разом спину мою обсипав пекучий біль, від якого затьмарювалась свідомість. У тій напівсвідо-мості порухи, барви, запахи із безлічі спогадів сплутувались, нашаровувались одне на одне, я бачив перед собою то блискучу воду, то зелений схил, то падав, то вставав, то йшов просто, то завертав за Трішлером убік, усе це зливалося в строкату картину, та все переважав біль.
Повінь, думав я, повінь, мені завжди хотілося кинутись у воду, щоб вона понесла мене до сірого обрію.