— А що було далі, пане докторе?
— Ти хочеш почути, що було далі?
— Хочу.
Фемель засміявся, ковтнув коньяку з чарки, закурив нову сигарету, взяв кия і штовхнув червону кулю. Червоне й біле покотилося по зеленому.
— Через тиждень після того, Гуго...
— Після чого?
Фемель знов засміявся:
— Після тієї гри в бейсбол, після дати, яку вони видряпали на тиньку над моєю шафкою: чотирнадцятого липня тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого року. Через тиждень я був радий, що Шрелла нагадав мені дорогу до Трішлерового дому. Я стояв у Нижній гавані, коло балюстради старої будівлі для стапельних полозків. Звідти мені було добре видно дорогу, яка вела вниз повз дровітні й повітки з вугіллям до крамниці будівельних матеріалів, а потім до гавані, що була оточена іржавою залізною огорожею і тепер правила тільки за кладовище суден. Востаннє я був тут сім років тому — чи відтоді вже минуло цілих п'ятдесят? Мені було тринадцять років, коли я ще ходив зі Шреллою до Трішлера. Біля кручі ввечері ставали на якір довгі низки барж, жінки матросів з кошиками в руках сходили хисткими містками на берег щось купити, в них були обвітрені обличчя і впевненість в очах. За ними йшли чоловіки, їх цікавило пиво й газети. Трішлерова мати схвильовано оглядала свій товар: капусту, помідори й золотаву цибулю, що, пов'язана у вінки, висіла на стіні, а тим часом чабан на вигоні коротко, різко покрикував на собак, щоб вони заганяли овець до кошари. Навпроти, на цьому березі, де ми тепер перебуваємо з тобою, Гуго, засвічувались газові ліхтарі, жовте світло наповнювало білі ковпаки, ряд яких тягся на північ, у нескінченність. Трішлерів батько засвічував ліхтарі у своєму господарстві, де він вирощував городину, а Шреллин батько, перекинувши через руку рушник, ішов у матроську пивницю, де ми, хлопці, Трішлер, Шрелла і я, кололи кригу й засипали нею ящики з пивом.
І ось через сім років, Гуго, двадцять першого липня тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого року, я скрадався цією дорогою, пильно обстежуючи кожен її поворот, щоб перевірити, чи за мною ніхто не йде назирці. Фарба на всіх огорожах облупилася, і я побачив, що на вугільному складі Міхаеліса наново пофарбовано тільки браму. За парканом розсипалася на порох велика купа брикету. Я був стомлений і весь час відчував рани на спині, біль спалахував хвилями, як удари пульсу. Вже десять хвилин на вулиці ніхто не з'являвся. Я глянув на вузьку миготливу смугу прозорої води, що з'єднувала Нижню гавань з Верхньою,— жодного човна на ній не було. Тоді глянув на небо: літаків теж не було, і я подумав: ти, видно, надто високо заносишся, коли вважаєш, Що шукати тебе будуть із літаків.
Так, я пішов зі Шреллою, Гуго, пішов до маленької кав'ярні "Цонз" на Буасерештрасе, де зустрічалися ягнята божі, промурмотів господареві пароль: "Паси ягнят моїх" і запри-сягся, дивлячись у вічі молодій дівчині, яка звалася Едіт, ніколи не приймати причастя буйвола, а потім у темній задній кімнаті виголосив промову, де були зловісні слова, що не вельми личили ягняті божому, вони мали присмак крові, бунту й помсти, помсти за Ферді Прогульске, якого вранці стратили. Ті, що сиділи за столом і слухали мене, мали такий вигляд, наче їм самим відтято голови, їм було страшно, вони знали тепер, що, коли діти щось задумають, їхній задум важить не менше, ніж задум дорослих, вони боялися й усвідомлювали, що Ферді справді вже мертвий: він мав сімнадцять років, був бігуном на сто метрів і учнем столяра. Я бачив Ферді лише чотири рази, але не забуду його довіку — двічі бачив у кав'ярні "Цонз" і двічі в себе вдома. Ферді прокрався в помешкання Бена Вакес а і, коли той вийшов зі спальні, кинув йому під ноги бомбу. Бенові Вакесу тільки обсмалило ноги, в шафі розбилося дзеркало, та ще помешкання наповнилося смородом паленого пороху. Дурість, Гуго, а все через його дитячу великодушність. Ти слухаєш мене, справді слухаєш?..
— Слухаю.
— Я читав Гельдерліна: "Жаліючи, серце всевишнього лишається завжди тверде", а Ферді читав лише Карла Мея, який нібито проповідував таку великодушність. Цю свою дурість він спокутував під сокирою ката на світанку, коли в церквах дзвонили на утреню, коли пекарчуки відраховували в полотняні торбинки теплі булочки, коли тут, у готелі "Принц Генріх", готували сніданок першим гостям, коли співали пташки, коли молочниці у взутті на гумовій підошві нечутно входили в тихі під'їзди, щоб поставити пляшки з молоком на чисті кокосові мати. Хлопці на мотоциклах гасали від одного стовпа для оголошень до другого й наліплювали об'яви, обведені червоною лямівкою: "Смертний вирок ремісничому учневі Фердінандові Прогульске!" їх читали перші перехожі, водії і кондуктори трамваїв, учні й учителі, всі ті, хто вранці з бутербродами в кишені поспішає до трамвайних зупинок і ще не встиг розгорнути місцеву газету, яка повідомляла про цю подію великими літерами: "Кара в науку іншим". І я теж прочитав їх, теж прочитав, Гуго, чекаючи ось тут, на розі, на сьомий номер трамвая.
Коли я чув голос Ферді по телефону — вчора позавчо ра? "Ти ж прийдеш до кав'ярні "Цонз", як ми домовилися?" Пауза. "Прийдеш чи ні?" —"Прийду".
Ендерс іще спробував затягти мене за рукав до трамвая, але я вирвався, почекав, поки трамвай зник за рогом, перебіг на зупинку з протилежного боку вулиці, де ще й досі ходить шістнадцятий номер, проїхав тихим передмістям до Рейну, потім знов від Рейну, аж поки трамвай не завернув нарешті між гравійними кар'єрами та бараками на коло останньої зупинки. Хай би краще тепер була зима, думав я, холодна, дощова, з низько навислими хмарами, тоді це легше було б витримати, а тут, де я годинами блукав поміж маленькими городами, на очі мені потрапляли абрикоси й горох, помідори й капуста, я чув, як бряжчали пляшки з пивом, чув, як дзеленчав дзвоник чоловіка, що стояв на перехресті й продавав ванільне морозиво, накладаючи його між крихкі вафлі. Як вони можуть так поводитись, думав я, як вони можуть їсти морозиво, пити пиво, обмацувати абрикоси, коли Ферді... Опівдні я віддав свої бутерброди невдоволеним курям, що мережили брудне подвір'я лахмітника нерівними геометричними фігурами. З вікна почувся жіночий голос: "Ти читав про цього хлопця? Вони його..." І чоловічий голос відповів: "Не кричи, хай тобі дідько, я знаю..." Я кинув бутерброди курям, пішов далі, довго блукав між залізничними насипами та ямами з водою, знову добрався до якоїсь кінцевої зупинки, проїхав не відому мені околицю, зліз з трамвая і повивертав кишені: на сіру дорогу посипався чорний порох. Я побіг далі, знов повз залізничні насипи, склади, фабрики, дачні городи, будинки, порівнявся з якимось кінотеатром, де касирка саме відчинила віконце. "На третю годину?" Була рівно третя. "П'ятдесят пфенігів". Я був єдиним глядачем у залі, бляшаний дах кінотеатру пашів від спеки. Кохання, кров, обдурений коханець вихопив ножа. Я заснув і прокинувся аж тоді, коли до зали почали заходити галасливі глядачі на шестигодинний сеанс. Я вийшов, похитуючись, надвір. Де я забув свій ранець? У кінотеатрі? Чи біля гравійних кар'єрів, де довго сидів і дивився на вантажні машини, з яких капала вода? А може, там, де кидав бутерброди непривітним курям? І коли я чув голос Ферді по телефону, вчора чи позавчора? "Ти ж прийдеш до кав'ярні "Цонз", як ми домовилися?" Пауза. "Прийдеш чи ні?" —"Прийду".