– А твій брат?
– Нема вже мого брата, – ледве рухнув вустами чоловічок.
– А його жінка, твоя братова?
– Немає уже й братової. Дітей у них, сама знаєш, не було. А коли б і були…
– Виходить, я твоя єдина родичка? – так само незручно спитала Ванда.
– Ні. не єдина. Є ще й дочка. До речі, де вона?
– В школі.
– Вона ще вчиться в школі?
– Звичайно. Кінчає десятий клас. Хіба забув, скільки їй має бути років?
– Та ні, я пам’ятаю. Чи дозволиш мені з нею зустрітися?
– Про такі речі дозволу не питають, – сказала Ванда і випросталася на стільці.
– Минуло стільки часу, – сказав чоловічок, дивлячись на світлу пляму вікна.
– Я ішов оце по вулиці, дивився на річку, на греблю і все дивувався.
– Чому ж ти дивувався?
– Дивувався, яке все змінене, а водночас однакове. Дивувався, що таки довелося все знову побачити. Дивувався, що все це може ще існувати.
– Чудні речі кажеш, – буркнула Ванда.
– Може, й чудні, – сказав він. – Не маєш турбуватися, сама знаєш: я не нав'язливий. Досить тобі сказати слово.
– То куди підеш? – трохи гостро озвалася Ванда. – Сам сказав: ні кола в тебе, ні двора.
– Світ широкий, мовив він байдужо. – Кудись піду…
Ванда скривила вуста і знову почала оглядати залитого сонцем чоловічка з його недоладно новою одежею і занадто лискучими черевиками.
– Де твій папір про звільнення? – спитала раптом.
Він знову заметушився, лапаючи себе по кишенях, нарешті висмикнув портмоне, витяг напір і подав його Ванді.
Відвела папір від очей, як роблять далекозорі. Читала, а він тим часом міг оглянути кімнату. Все й досі плавало в тумані, але з того туману почала випрозорюватися одна річ і друга. Етажерка із різьбленими фігурками, стара шафа із пальмовим віттям і з придибашками. Старе фортепіано з відкинутою покришкою: можливо, перед його приходом Ванда награвала – клавіші були барви слонової кості. Збоку стояв стелаж із чорними шкіряними корінцями, на стінах фотокартки Вандиних батьків. Його погляд вихоплював з рожевого туману одне чи інше; зрештою, здригнувся: на стіні висів мальований портрет його самого. Давно-предавно забутий портрет, ніби й не він то був. Ванда знову якось дивно зітхнула, ніби схлипнула, і він кинув очима на неї. Але жінка все ще читала папір, і знову випливло перед очі фортепіано, і йому раптом побачилося, як по жовтих, слонової кістки клавішах побігли білі, виплекані руки, і він змушений був рипнути зубами, адже мимоволі почав пригадувати й усе інше. І знову зволожіли очі. І це було так дивно, адже зовсім не час було розчулюватися. Покрутив головою, бо виглядав смішно зі своїм розчуленням – не мав права поки що піддаватися сентиментам; просто зайшов у цей дім і веде ділові переговори зі своєю колишньою дружиною. Ось зараз Ванда прочитає його напір (навіщо він їй?), і вони чемно погодять: коли є в неї змога, то він перебуде тут кілька днів, поки прилаштується; ще він хоче (аж дуже хоче!) побачити дочку, але чи матиме та дочка від того якусь радість, коли дівчина його зовсім не знає, та й він її – між ними довга часова прірва. Він спробував зосередитися, зібратися, повестися мужньо й невимушено, аж раптом відчув, що тиша, яка запанувала в кімнаті відтоді, як Ванда почала читати його папір, затяглася. Кинув очима й побачив: його колишня жінка дивиться на нього вже не так відчужено.
– Отже, тебе визнали невинуватим? – спитала вона з якимсь дивним тремом у голосі.
– Так виходить, – обізвався він. – А ти гадала інакше?
– Яке це має значення, що я гадала. Тут якось не зовсім зрозуміло написано.
Він дивився на власного портрета на стіні. Все те дивно йому було бачити такого незнайомого самого себе.
– Дивуєшся, що не зняли твого портрета? – почувся ніби віддалений Вандин голос. – Він хитнув, бо таки не міг відвести погляду.
– Це Мирослава так захотіла, – сказала. – Зрештою, вона ж не безбатченко. То які твої плани? – вона звела кінчики пальців, а тоді почала похрупувати кісточками.
– Не хочу бути нав'язливим, – повторив він. – Але коли твоя ласка, то я б у тебе кілька день, поки влаштуюся, перебув. Зрештою, як скажеш, так і буде.
– Що я можу сказати? – мовила Ванда і раптом встала. Перейшла негнучкою ходою, ніби застоялися в неї під час сидіння ноги, через кімнату і відчинила двері.
– Оця кімната в нас вільна, – сказала. – Пам’ятаєш, ти любив тут працювати.
Він зирнув у напрямку відчинених дверей і побачив крізь них ще одне, так само залите сонцем вікно.
І тільки тоді відчув, що й справді не тільки вдвох перебувають вони в цьому домі – існує ще й третє. Якась частина їхнього колишнього минулого, те, що було колишніми ними, те, що залишилося на старих вибліклих світлинах, те, що було відчуттям третьої, неприсутньої тут – дочки їхньої, те, що відзначив він навіть у недбало відкинутій покришці фортепіано, в слонової кості барві клавіш, в різьбленні на футлярі того ж таки фортепіано, в знайомих меблях і в зеленій підлозі. Те третє вливалося до них через усі три вікна, два в цій кімнаті, в якій перебували, і третє в тій, що світило до них крізь розчинені двері. Він знову зирнув на підлогу: онде й ті кілька дощок, що не зовсім управно вставив він бозна-коли, лагодячи цю підлогу. Над головою нависала стеля з двома сволоками і накладеними одна на одну дошками, в кутку біля груби дві дошки зійшлися і створили гладеньку площину. Упізнавав усі ці забуті, але й незабуті дрібниці, і саме від того й народжувалося оте третє. Воно відчулось і в розчинених дверях, куди він готувався вступити, щоб знову замешкати в цьому домі, бо й справді колись любив там зачинятися, коли до нього приходило натхнення, але як давно це було! Він не вірив іще в реальність оцього менту, в те, зрештою, що довготривала його мандрівка закінчилася; так само не вірив, що ця жінка, котра дивиться на нього так відчуджено, таки насправді існує, як і дочка, хоч із тією ще не зустрівся. Але те третє, здається, й було саме дочкою – тим, чого він не встиг пізнати, про що ніколи не забував, але все одно має згадати, точніше повернути, бо оте "не забув" не було реальним існуванням, а тільки однією із милих візій. Тепер же йому треба призвичаїтися до того, що воно, оте третє, відчуття їхньої спільноти, існувало таки насправжки, що його можна реально відчути на позир і дотик – ось воно, справжнє життя! Схвильований до глибини душі, він раптом підхопився і закліпав очима, бо таки соромно розчулюватися в такій ситуації. Знав, треба збиратися на силі, аби не потекли йому ганебно з очей сльози, він аж губу закусив, щоб стриматися, – не мав права розкисати, не мав права так ганьбитися, не мав права переходити той невидимий рубіж, до якого впритул підступив. Був наче Вовк із казки, котрий попросив у Лисиці дозволу покласти на сани одну лапу, і пізнав від того щастя, що такий дозвіл дістав. Отож не хотілося йому думати, що буде завтра і позавтра, бо Вовк, отой, котрий попросив дозволу покласти на сани хоч би одну лапу, нічого лихого Лисиці не замислює, він узагалі нікому нічого в житті лихого й не замислював; він утомлений, старий, ніякий, змучений життям і пригодами, він і справді не має великої сили, отож і сани йому потрібні тільки для того, щоб хоч короткочасно перепочити.