ЛИСТИ ВІРШЕМ
1
Маленький чоловічок у якомусь аж надто новому піджачку й так само нових штанях, у черевиках, що ще не встигли приладнатися до ноги, зайшов у хвіртку й нерішуче спинився. Зрештою, ще перед тим, як зайти у двір, він довго топтався по галявині, перед будинком, підходив до річки, оглядав верболози, аж звернув на нього увагу похмурий чолов'яга, який також вийшов на берег у цей час; похмурий чолов'яга став, розставив ноги в кирзяках і, не ховаючись, засвітив у бік прийшлого чорним антрацитом очей. Саме тоді маленький чоловічок скинув брилика і зайшов у двір, бо йому ніяково стало від того аж надто відвертого розглядання. Отож стояв серед двору, крутив свого брилика, перекладаючи його з однієї руки в другу, а малі темні очка сторожко поблимували. Стояв так, майже не рушаючи з місця, так само стояв, не рушаючи з місця, й похмурий чолов’яга, світячи в бік брунатною плямою обличчя: маленький чоловічок у дворі не міг того не помітити, через що ніяково переминався з ноги на ногу, а часом і озирався: за спиною текла річка, по той бік вивищувався крутий, порослий кущами берег – грабчаки та ліщина, біля хвіртки – великий клен, і все це разом із непорушно завмерлим мовчазним чолов’ягою по черзі падало в очі прибульця, від чого ніби струм ударяв по ньому – чоловічок вряди-годи здригався. Але на ганок не підіймався, хоч йому тут, у дворі, увіч було незатишно та ще й під тим відвертим чорним поглядом: краплі поту покрили йому лисину, отож він вийняв з кишені піджачка картату носову хустину і втерся.
Саме в цей мент рипнули двері в домі, біля ганку якого стояв, і в них постала суха, невисока жінка з рішучими рисами: а може, так гостро вона позирнула на прибульця? Здригнулася, хоч обличчя від того не стало лагідніше, дивилася на чоловіка невідривно, так само невідривно дивився й він на неї; здавалося, обоє розгубилися, а може, ще більше насторожилися – позавмирали стовпцями, а третім стовпцем завмер біля верболозів похмурий чолов'яга. Отож стояли так усі трос й дивилися, ніби гіпнотизувалися навзаєм. В чоловіка на шиї нервово ковзнув борлак, а жіноче обличчя ще більше загострилося; вона розтулила рота, аби щось сказати, але не змогла, тільки провела несвідомо рукою по обличчю, торкнулася невідь для чого зачіски, і та рука безсило впала.
– Я дозволив собі прийти, – тихо сказав чоловічок.
Жінка ковтнула спазму.
– Чого ж не заходиш у хату? – трохи різко прозвучав її голос.
– Та от розглядаюся, – мовив так само тихо чоловічок. – Розглядаюся й думаю: чи ж мені можна? Може, ти мене приймеш?
Вона дивилося на нього згори вниз, величава й строга, з ледь опущеними повіками. її руки сплелися і хрумкнули пальцями. Він позирнув на ці руки: довгопалі, жилаві й нервові: здавалося, зараз зроблять вони наказовий жест, і він вийде з цього двору й більше ніколи сюди не повернеться. Але пальці спліталися й розпліталися, нервові, трохи тремкі, і він не мав сили зирнути вище, щоб удруге зустрітися з жінкою поглядами.
Заходь у хату, сказала Ванда гак само рівно і, стрімко розвернувшись, рушила в двері.
Чоловічок майже побіг під сходинки і. звісна річ, перечепився і ледве не впав – схопився рукою за перило ганку, і воно захиталося. Тоді він ще раз озирнувся на похмурого чолов’ягу біля верболозів, той і далі нерушно стовбичив; і з очей чоловічка раптом покотилися сльози – отакий, майже засліплений, зайшов він у коридорець, а відтак у кімнату. Не бачив у тій кімнаті нічого: ні речей, ні жінки, хіба що світлі квадрати вікон, були вони незвично осяйні, аж сліпили, чоловічок ковтнув повітря й почав утирати очі обома руками, як дитина; жінка терпляче чекала, доки він заспокоїться
– Не будемо збирати очей із вулиці, – сказала вона ніби й утомлено. – Побалакаємо тут…
Хитнула у бік залитого сонцем стільця, і той стілець проявився перед зором чоловічка, як єдина ясно видима річ. Покірно рушив туди і сів просто в сонце, від чого новизна його одежі ще більше впадала в очі, а шкіра обличчя й рук пожовтіла ще більше.
– Отже, тебе відпустили, – сказала жінка.
– Та вже ж, – слухняно підхопив чоловік. – Мене, Вандо, звільнили як незаконно репресованого.
Вона якось дивно зітхнула, ніби схлипнула, але обличчя залишалося так само сіре й непорушне.
– В мене с документ, – запоспішив чоловічок і почав мацати собі по кишенях. Вихопив портмоне і розхилив його, намагаючись вийняти тремтячими пальцями папір.
– Це я подивлюся пізніше, – холодно зауважила Ванда. – Чи знаєш ти, що я вже не твоя жінка?
Він мовчав. Схилив голову й дивився на залиті сонцем передки зовсім нових черевиків, що начебто плавали на пофарбованій у зелене підлозі. Здається, зчудувався на ту підлогу, але відразу звів голову.
– Ти вийшла заміж удруге? – спитав.
Ванда зніяковіла й відвела погляд.
– Ні, – сказала чи радше буркнула вона. – Ні!
З його обличчям на мить сталося диво, воно спалахнуло, ніби те сонце послало на нього жмут яснішого проміння, але відразу ж стало таке ж. як передоцім: пожовкле й трохи смутне.
– Виглядаєш як нова копійка, – незручно сказала Ванда. – Де це тебе так причепурили?
– Я там дещо заробив, – сказав тихо чоловічок. – Ну, й мені видали певну суму… А те, що ти не моя жінка…
– То що ти про це? – швидко перебила його Ванда.
Він стенув плечима і промовчав.
– Я мала право відмовитися від тебе і зробила так: думала про Мирославу, та й самій треба було жити. Зрештою, коли казати правду…
– Не сподівалася, що повернуся. – сказав він.
Вона звела в німому русі руки й опустила їх.
– Я сам не сподівався, що повернуся, – тихо сказав чоловічок.
– Маєш мене зневажати, – сказала жінка. – Бо чого сподіватися від тієї, що відступилася від тебе і зреклася? Ванда говорила голосно, дерев'яним голосом.
– А листи мої одержувала? – спитав чоловічок.
– Тільки кількоро, – смикнула вона плечем. – П'ять. І всі чомусь віршем.
Він почав червоніти на тому стільці, аж доки не запалав.
– Я тобі не відповідала на них з тієї ж таки причини, – сказала Ванда.
– Я здогадався, – шепнув чоловічок.
Ванда звела голову, вії їй тремтіли, а вуста нервово підтислися.
– Не знаю, чого до тебе прийшов, – заговорив чоловічок, зовсім не нітячись. – Знаю, що ти від мене відмовилася, здогадався, та й, здається, не можна було тобі інакше. Але людина, вийшовши у світ, має кудись податися. В кожного має бути хоч якась власна домівка, мені й виписуватися кудись треба було – не можна просто так. А я, сама знаєш, жодного іншого місця, де б міг зупинитися, не маю, ну, хоч би для того, щоб узяти паспорт.