Він перевів подих і відклав ножиці.
— Пане Фесте, я просто так запитала...
— Не має значення... Але я тобі щось розповім.
Він подивився на мене, і я угледіла на його обличчі вираз, який, безперечно, свідчив про те, що він збирається висловити при мені якесь дуже важливе пророцтво. На хвилину він заплющив очі. Повіки в нього були прозорі. Здавалось, він молиться.
— Одежа — це не головне,— тихо мовив він.— Головне те, чи все гаразд у людини тут,— він пальцем доторкнувся чола,— і тут!—Другою рукою, міцн) стиснутою в кулак, він сильно вдарив ліворуч у груди. Аж наче грім загримів, і старий пан Фест закашлявся. Геть збита з пантелику, я ледь доплелася до мабабусі й умить шмигнула в теплу місцинку під її горбом. Від того дня мені на думку більше не спадало розмірковувати про те, чи я вдягаюся допотопно, чи не допотопно.
Моя мабабуся часом справді не мала ані краплі жалю, і це знову проявилося на Різдво, коли стара пані Пешкова ганялася за мною з коцюбою по коридору. Коли пані Пешкова випивала трохи більше, у неї, мабуть, двоїлося в очах, і тоді кожного, хто входив до її кімнати, вона вважала за своїх невдячних близнюків і дуже гнівалася. Розгнівалася вона й на мене, коли я зайшла до неї з добрим і найщирішим наміром побажати їй щасливих свят, і можу сказати, що розгнівалася вона просто жахливо. Я не ступила в її кімнаті ще й двох кроків, коли вона з-поза шафи кинулася до мене і коцюбою притисла до стіни. Мені зробилося моторошно від її білого, аж прозорого обличчя, яке світилося в сутінках, наче місяць над калюжею.
— Щенята,— з похмурою люттю кинула стара пані Пешкова, притискаючи мене до стіни залізною коцюбою. Не зводячи з мене вологих невидющих очей, вона повела далі незмінним голосом: — Більше ніжками не перебиратимете, не ганьбитимете матір! Закинули її до притулку, але зараз та мати вас попросту заб'є, богом присягаюся, порішу цієї ж миті й обох одразу!
В обличчя мені вдарив дух вина. Стара пані Пешкова на хвилину втратила рівновагу, сперлася на коцюбу, і я, вивільнившись із полону, взяла ноги на плечі — і гайда! Я тікала геть, а за мною бігла бабка Пешкова. Можу сказати, що, як на сімдесят років, у неї це виходило неймовірно моторно. Мабуть, вона б мене наздогнала, якби не порятував пан Спіхуль-ський, який несподівано вийшов з кімнати й заступив бабці Пешковій дорогу.
— Ого, як розстрибалася,— засміявся пан Спіхуль-ський, про людське око пригрозивши бабці Пешковій ціпком, аби не думала, що він злякався її крику. Серце мені калатало десь аж у горлі, а Пешкова погрожувала порішити мене, аби змити бруд з обличчя світу і спокійно померти. Сховавшись за спиною пана Спіхульського, я прислухалась, як цокотять у мене зуби. Пан Спіхульський, помовчавши трохи, відкашлявся, тоді здивовано подивився на галасливу бабку Пешкову і затупав кованими солдатськими чобітьми. Бабця Пешкова одразу стихла.
— Ну, розбалакалася стара, розбалакалася,— примирливо озвався пан Спіхульський, поплескавши бабку по широкій згорбленій спині.— Розбалакалася понад міру— а що з того? Собі клопоту завдала й дівчинку налякала! Так, так! Краще поплач, тобі полегшає, криком нічого не допоможеш, діти далеко, а коли б і ближче були, вуха собі позатуляли б, аби нічого не чути. До мене вже третій місяць ніхто не приходив, а я ж також маю чотирьох! Що поробиш! Ні тобі бог, ані чорт не допоможе. З ранку до вечора чекаю на них, без жодної лайки, хіба що вряди-годи якесь нечемне слово із вуст злетить. А ти що це задумала! Світ не перевернеш догори ногами, дітей не зміниш.
Бабка Пешкова вже сиділа на лавочці, голова в неї хилиталася з боку в бік, як у заснул.ого вершника. В глибоких зморшках біля рота блищала слина. Я подивилась на пана Спіхульського, сподіваючись, що він озветься до мене, але він лише дивився на бабку Пешкову, похитував головою і, бурмочучи, заходився натоптувати люльку. Руки в нього тремтіли, і він уже навіть не глянув. Так ніби мене там і не було. Я повернулася до мабабусі, аби хоч вона пожаліла, та мабабуся не пожаліла мене. Виждала, поки я розповім пригоду до кінця, тоді заломила руки і болісним, протяглим голосом, точнісінько таким самим, як перед тим пан Спіхульський., почала бідкатися:
— Напилася, голубка сива, до самісіньких риз, неборака стара.
— Ха, ха!—зухвало сказала я.— Тепер вона "голубка сива", а коли украла в тебе нічну лампу, тоді була "горласта пащекуха, онуча безбожна і..."
— Ти цього не розумієш, кажу тобі, а тому по-мовч,— перебила мене мабабуся на диво нормальним голосом, та за хвилину знову почала своєї:
— Паскудний світ, у якому будують почекальиі смерті, паскудні діти, які закидають до них матерів. Про це я завжди говорю й говоритиму до кінця свого життя.
Вона замислилася, накрутила сиве пасемко на вказівний палець і втупилася кудись у порожнечу. Потім махнула рукою в бік вікна, подивилась на мене і сказала:
— Чого це ти? Облиш дутися, очі повилазять, 1 будеш гидка наречена!
— Нехай! — затято мовила я, нарочито повертаючись до мабабусі спиною. За вікном у будинку по той бік вулиці саме в цю хвилину засвітилася величезна різдвяна ялинка.
Святвечерю сестра Бернадетта принесла нам на обід і дуже поспішала. Коли їй було соромно, вона завжди поспішала. Мабабуся передовсім подивилася на картопляний салат з цибулею, на медове печиво і прибрала величавого виразу. Коли мабабуся прибирала величавого виразу, це означало те ж саме, якби вона лаялася.
Сестра Бернадетта геть розгубилася і сказала:
— Не я встановлювала норми на харчування, папі Студенкова, на мене не зважають!
Роздивляючись свої руки, мабабуся зітхнула й мовила:
— Та вже ж!
Сестра Бернадетта обережно поставила тацю на стіл, витягнула щось із кишені й простягла до мабабусі руку.
— Я принесла яєчко. Ця мавпа знову знесла його під дверима, колись таки вкину її до каструлі, якщо не відучиться від цього.
Сестра Бернадетта годувала курку-ліліпутку, яка несла свої голубині яєчка просто у дворі, якраз поміж дверима витверезника, куди вночі привозили п'яниць, і щоразу там на них хтось наступав.
Мабабуся, тримаючи яєчко в долоні, уважно роздивлялась його. Більше не мовила й слова. Здавалось, вона розмірковувала, чому курка несла яєчка саме перед дверима, а не в собачій буді, де мала їх нести.