За мить увесь коридор кишів людьми. Перелякана бабка Куцкова намагалася заспокоїти свого сина де-сятигелеровими качанами, що їх вона запихала йому до кишень, тоді як інші бабки виряченими очима стежили за цим спектаклем. Я трусилася, мов осика під час бурі, і проклинала в думці ту хвилину, коли вкинула конверт зі зверненням до поштової скриньки. Зненацька в коридорі з'явився старий пан Спіхульський. Він помалу докривуляв до вкрай збудженого Алада-ра, постукав його ціпком по плечі і спитав:
— Можна, молодий пане?
Аладар Куцко поволі обернувся, затуманеним поглядом зупинився на хирлявій постаті старого пана, й обличчя його зловісно пересмикнулося. Від напруги в мене зовсім потемніло в очах. Старий пан Спіхульський глибоко зітхнув, поправив язиком протез і привітно подивився на свого супротивника:
— То що, молодий пане? Бачу, ви прийшли давати лад, мило з вашого боку, справді мило! Але якось ви дуже галасуєте, не даєте спати, аж у вухах позакладало. Так і голова у мене розболиться, а тоді що, скажіть на милість, як ми порозуміємося? Я буваю страшенно лихий, коли у мене розболиться голова, то судіть самі: підете добровільно чи вам трохи ціпком допомогти.
У голосі пана Спіхульського забриніло стільки переконливості й сили, що Аладар Куцко, геть спантеличений цією несподіваною зміною ситуації, безвладно постояв якусь хвилю, а тоді, лаючись, подався до дверей. Старий пан Спіхульський зачекав, поки Аладар зовсім щез, а тоді обернувся до переляканих бабок і, стьобнувши своїм ціпком повітря, добродушно заволав:
— Киш, допитливі бабусі. Цирк закінчився, за хвилину я прийду з капелюхом по гроші, і нехай-но тільки котрась не заплатить!
Золотий пан Спіхульський! Найдужче я б хотіла кинутися йому в ноги і хай навіть до судного дня на колінах благати Бога, аби зрештою просвітив черстві серця його синів і привів їх до покинутого батька. Тільки— коли б усе мало скінчитися так, як із сином бабки Куцкової,— тоді нехай краще вони зостануться там, де є, бо я вдруге уже не зможу перебороти себе і когось-таки позначу як слід своїми нігтями.
Моя уява малювала розкішну картину, як я, не стримавшись, лишаю сліди від нігтів на всіх чотирьох синах пана Спіхульського — й від того мені робилося неймовірно добре на душі, поверталася втрачена самовпевненість.
Я поволі простувала до нашої кімнати, у думці раз по раз повторюючи: "Стережіться мене! Стережіться, негідники кляті, побачите, що на вас чекає, коли й ви будете старії"
XVI
Кепські мої справи! До моїх неабияких властивостей додалась іще одна: самозакоханість! Велика Зуза погодилася, зрештою, на мої вмовляння й намалювала мені на щоці родимку краси. Півгодини я крутилася перед дзеркалом, мов дзига, а потім — захоплена своєю зовнішністю — подалася в гості до бабки Сланінкової. Та зміряла мене рентгенівським поглядом і поблажливо мовила:
— Ти трусила комин?
— Чому? — спантеличено запитала я.
— Бо ти забула умитися, й на щоці в тебе сажа!
Я вмить кинулася до дзеркала. Ніде ані сліду від сажі, тільки на лівій щоці круглесенька чорна родимка, досконала, мов діамант.
— Оце? — запитала я, ще й досі нічого не підозрюючи.— Та це ж родимка краси, а не сажа!
Що сталося після цього, марно описувати. І як наслідок — я самозакохана, і, щоб не мала часу на подібні дурниці, Сланінка безжалісно тицьнула мені до рук спиці й наказала набирати петлі. Я просиділа біля неї аж до полудня, вимахувала дротиками, як талановитий олімпієць, й уважно слухала, чого тільки в моєму віці не доводилося робити бабусі, аби вся родина не померла від голоду. З усієї лекції я запам'ятала єдине речення: "Працьовитість — найкраща прикраса дівчини".
"Побачимо, побачимо",— подумала я і від надмірної старанності мало не виколола собі дротиком ока. Від цього заняття мене звільнив тільки дзвінок, що сповіщав про обід. Бабка Сланінкова пригладила плетений крючком чепчик, уважно оглянула мій шедевр і відпустила мене зі словами:
— На перший раз, гадаю, досить, приходь ще по обіді, покажу тобі, як робиться узор.
Я сказала "так", але біль у затерплих пальцях невдовзі переконав мене, що узор на светрі, мабуть, буде останнім ділом у моєму житті, яке я робила залюбки. У коридорі родимку краси я про всяк випадок стерла. Іти на другу лекцію про те, що найдужче прикрашає дівчину, я справді не мала ані найменшої охоти.
У нашій кімнаті я знайшла непочатий обід, про ма-бабусю — ні слуху ні духу, шафа відчинена, під ліжком— пантофлі. Я зачинила шафу й спокійно сіла за стіл. Була переконана, що моя люба охайнесенька мабабуся, ладна купатися навіть триста разів на день, сидить зараз у ванній зі щасливим виразом на обличчі, а за хвилину повернеться рожева і свіжа, як малятко, аби тільки довести мені, що "чистота — запорука здоров'я, доброго настрою і щастя!" Побачимо! Я принципово купаюся тільки раз на тиждень, а, окрім того, гранітному фундаменту мого здоров'я не може завадити трохи рідної землі на шиї!
Я саме набрала повну ложку картопляного пюре, коли у дверях — делікатно, а як же інакше! — з'явилася голова бабки Чубки. Обдивилася своїми синіми очима усі кутки і сказала:
— Ти бачила? Ну, скажу тобі, справжня панії Справді, мов пані! На автомобілі!
Поза всяким сумнівом, бабка Чубка була окрасою нашого будинку пенсіонерів, тільки ж я не була ювеліром і, зрештою, не прагнула мати цей коштовний камінець при собі. Принаймні доти, доки у мене за спиною не стояла мабабуся, яка вправно перекладала на людську мову її недоладне белькотання. Зберігаючи розважливість, мов Наполеон у битві під Ватерлоо, я передовсім проковтнула пюре, витерла салфеткою рота і сказала:
— Проходьте далі, посидьте в нас, аби ви не винесли з нашої кімнати сон. Отже, хтось приїхав на машині! Поглянемо! Хто б це міг бути?
Як я й сподівалася, бабка Чубка, не тямлячись від нетерпіння, одразу кинулася до кімнати, сіла — і посипалися слова:
— Голубонька мила, а який автомобіль! От-такийІ Тільки без дашка! І зелений! Очі можна видивитися — і що бачуі Немов пані! Так виступає! А той військовим пан ще й руку їй подав! А потім задудніло — і їх не стало! Мабуть, і не пообідала! Ба навіть капелюшок надягла! Я ж кажу: немов пані!