— Шім, я ж знаю, що сини пана Спіхульського занедбали свого батька. Й не лише вони! І тому ми вирішили якось вашим допомогти. Ти сама навела нас на цю думку. Не розумію, чому в такому разі ми не могли б поєднати приємне з корисним. Попросивши їх частіше відвідувати своїх батьків, ми водночас порадимо, що їм принести на знак уваги, ми, власне, цим робимо їм послугу, хіба ти не розумієш цього?
Якуб упав на коліна й схилив голову так низько, що на чолі в нього проступили сині жилки, а тоді ще й ударив кілька разів чолом об землю.
— Ей, Якубе, з тобою нічого не сталося? — спитав Мартін обережно. Якуб підвів голову і зневажливо процідив крізь стиснуті зуби:
— Отак вони б мали кланятися, бестії кровожерливі, а не пити з них кров! Із власних батьків!
— Це не має значення,— заперечила я.
— Що не має значення?
— Не має значення, чи власних, чи не власних, це однаковісінько!
Власні батьки чи не власні, це справді не мало великого значення. У бабки Маргарети було аж троє не власних дітей, а ЙОНЙ приходили по черзі, ТІЛЬКЙ-ЙО випадав день відвідин. Деякі бабки мали власних, а деякі не власних дітей, і в переважній більшості випадків оці власні були невдячніші за не власних. А може, це мені тільки здавалося, бо не власних було все-таки набагато менше. Так чи інакше, я про все це лише подумала, Якуб і гадки про це не мав, й тому, коли почув моє зауваження, він на місці мало не луснув від злості. Якусь хвилину дивився на мене, губи рухалися беззвучно, а пальцями він шарпав уже й без того пошарпану кромку майки. Коли він нарешті заговорив, обличчя горіло в нього, мов факел, але дивився він не на мене, а на свого намальованого двійника на стіні.
— Має значення — можу тебе запевнити! У власного батька я б не випив ані краплі, можу заприсягнутися тобі в цьому, а у не власного — цілий гектолітрі
По спині в мене мороз пробіг, але я опанувала себе і сказала:
— Огої — А трохи згодом, коли мені пощастило зовсім заспокоїтися, недбало зауважила: ■— Якубе, відчуваю, ти забув про одну важливу річ. Ну, де б ти, скажи на милість, набрав в одній людині цілий гектолітр крові? Хіба людина подібна до цистерни?
Якуб похмуро усміхнувся й одразу ж засичав від болю. Мабуть, у нього заболіло око.
— Уяви собі, він таки має три гектолітри, і це ще я не рахую крові, яку він п'є з моєї мами. Знаєш, зараз він на залізниці, а перед тим працював на різниці, а там, він якось сам про це казав, пив...
На щастя, втрутився Мартін, бо я взагалі не знаю, чим би це скінчилося для мого шлунка.
Як я добре розуміла, Мартін нас по-дружньому спонукав до подальшої розмови, і якщо це безупинне переливання крові й далі не набридне, мовляв, ми маємо ще можливість зголоситися в якомусь донорському пункті й у такий спосіб продовжувати своє криваве ремесло. Я нічого не відповіла, і Якуб також уважав за краще тримати язик за зубами. Коли Мартін починав отак глузувати з нас, це свідчило про те, що він ситий усім уже по саму зав'язку.
— Якщо дозволите, я прочитаю вам листа, якого склав під час вашої кривавої дискусії.—Він одкаш-лявся, набрав у груди повітря й почав читати:
"Шановний/
Апелюємо до вашої свідомості й вимагаємо, аби ви регулярно відвідували свого батька або матір у будинку пенсіонерів. Якщо ви не прислухаєтесь до цього заклику, наша Рада справедливих визначить вам перше особисте покарання. Попереджаємо вас/ Після другого покарання вже буде справжня кара!
Р. 5. Подарунки — на ваш розсуд".
Мартін підвів голову й подивився на нас. Ми навіть не дихали. Принаймні я.
— То що,— заклопотано спитав Мартін.— Приймаємо чи щось змінимо?
— Чи не треба, бува, слова "ваше", "вас" писати з великої літери?
— Треба, але тільки в тому випадку, коли ми адресата поважаємо. Хіба ти не вчила цього в школі? — посміхнувся Мартін.
Нарешті я опам'яталася. Поглянула довкола себе й побачила Мартіна, як він стоїть з аркушем паперу в руці, втупивши непорушний погляд в якусь точку над моєю головою. Це мені нагадало, що саме час щось сказати про справу, і я зробила це тієї ж миті. Я з готовністю запевнила Мартіна, що, на мою думку, кожне слово нашого звернення било наче навідліг, бо коли б я дістала такого листа, одразу помчала б, куди мені наказали, аж курява знялася б, ще й раділа б від того, що маю здорові ноги! Я так заглибилася в себе, уявляючи, як здивується старий пан Спіхульський, коли одного дня відчиняться двері й з'являться всі його чотири сини, що навіть не звернула уваги на те, як реагує на звернення Якуб. Його явно зацікавило єдине слово: кара! І хоча він і досі не вимовив ані звуку, одного погляду на його вищирені зуби було досить, аби зрозуміти, про що він саме розмірковує.
Я могла б закластися, що в думці він уже снує плани, як візьме в роботу кожного, хто не прислухається до нашого заклику, і я не мала сумніву, який спосіб для цієї мети він обрав! Я знала також і те, що відрадити Якуба від його упирських намірів так само важко, як навчити гору Ломницький щит плигати, й тому вирішили за краще й далі писати адреси. Коли я сіла, Мартін підвів голову, вказав очима на замисленого Якуба, усміхнувся й прошепотів:
— Ій-богу, Шім, я не хотів би бути на місці того, хто двічі не зреагує на наше зверненняі
XI
Мені не лишалось нічого іншого, як схилити голову перед ясновидінням моєї мабабусі, котра, скільки себе пам'ятаю, твердила, що я маю нікудишній характер, бо я уперта і затята, мов віслюк. Як приклад вона звичайно наводила незначну пригоду з раннього періоду мого бурхливого життя, коли вона застала мене в кухні біля плити, де я настирливо хотіла навчити локшину плавати. Історія нічого не каже про те, чи пощастило мені це зробити, а я можу хіба що скромно додати, що навіть локшина, яка пливе кролем з показниками європейської першості, не годна була б покращити мій настрій. Єдиний вихід: усе, що я пережила, здійснила або змарнувала в останній день шкільного року, було викликане несприятливим скупченням нижніх верств атмосфери. Бо інакше я просто не можу пояснити своєї поведінки, якщо, звичайно, відкинути припущення, що того дня у мене кілька разів глузд за розум завертав. Заради інтересу подам бодай короткий огляд останніх годин того пекельного дня,