Мабабуся розплющила очі й по-змовницькому примружилася:
— Та не минуло й року, як я мала другу дитину. Вона знову утупилася поглядом у стіну і сказала,
вже не з таким запалом, як хвилину тому:
— А тоді ще!
Мабабуся заплющила очі й лежала зовсім непорушно, так ніби спала, що мене не дуже й здивувало, бо ж народити за такий короткий час трьох дітей,— і справді як слід не виспишся.
— І що, ти гадаєш, сталося потім? — запитала мабабуся, доклавши просто-таки нелюдських зусиль.
— Не минуло й року — народила четверту,— спробувала вгадати я.
Мабабуся заперечливо похитала головою.
— Чоловік утік,— вигадувала далі я — дотепний настрій мене не полишав.
— Боронь боже,— заперечила мабабуся.— Його захопили в полон!
Дія на стіні розгорталася далі, так ніби хтось демонстрував німий фільм, який мабабуся оживляла своїми спогадами.
— Поки в мене не було дітей, я мала все, але думала, що не маю нічого. Я мала дім, родинного лікаря, служницю. Я об'їздила з чоловіком увесь світ, навіть Росію. А потім — троє дітей! І він у полоні! Від усього того не лишилось нічого, тільки діти та золота обручка. Тож узяла я оту обручку й пішла на хутір, аби проміняти її на козу. Мені потрібне було молоко. Для дітей. Селянин обручку взяв, привів козу і сказав: "Не пошкодуєте, хазяєчко, це справді гарна коза". Я взялася за вірьовку й повела козу додому. Вечоріло. Посеред поля я раптом усвідомила, що це взагалі не коза, а вигнаний з пекла чорт. Вона була сильна, як мулиця, можливо, це був сам Люцифер. Не хотіла навіть з місця зрушити. Я стала перед нею на коліна, просто в грязюку, і благала, благала, але та потвора навіть не ворухнулась. Я почала бідкатися, а коза тільки дивиться, стоїть, мов кілок у паркані, і дивиться.
— Діти ж у мене плачуть,— дорікаю я їй зі сльозами.— ДітиІ
І тоді вона ураз крутнулася, ніби зрозуміла і хотіла якнайшвидше добігти до моїх заплаканих дітей, але вона ще не знала, де я живу, й тому побігла у протилежному напрямку. Боже ж ти мій! Минула година, перш ніж я наздогнала її, а потім іще дві, поки дотягла її додому. Зате це була справді добра коза. Згодом вона порозумнішала й перестала упиратися.
Я знову не помітила, коли мабабуся повернула голову від стіни, тож було уже запізно.
— А що діти? — злетіло у мене з вуст. Мабабуся зітхнула. Вона дивилася не на стіну, а
на мене.
— Виросли. Повилітали з гнізда. Імріх негідник, він ніколи не зміниться, ти ж його знаєш. Валерія пройда, такою була й замолоду. У неї обидві руки ліві, а серце у гаманці. Лише Йозефка дає мені втіху,, ми завжди розуміли одна одну, вона єдина допомагала мені по господарству, а тепер бачиш як! Здоров'я у бідолашної нікудишнє, успадкувала це від мене, тому й заміж не вийшла. Хто схоче каліку? Наступного разу ти мусиш їй сказати, щоб була терплячою. Нема чого божеволіти від того, що не може станцювати.
Мабабуся знову входила в нормальну колію. А я ще ні. У мене це завжди тривало довше. Я була стомлена і сумна. Не знаю, чи більше стомлена, чи сумна. Та хоч як би там було, складання звіту про стан здоров'я Йозефки Студенкової з кожним місяцем вимагало від мене більших зусиль і самовладання, оскільки вже минув майже рік, як Йозефка померла.
VIII
Ще ніколи дорога до школи не видавалася мені такою довгою. І хоча я пішла коротким шляхом, Ма-ріанською вулицею, однак не встигла раніше, як за п'ятнадцять хвилин. Коли я підходила до школи, мені було цілком ясно, що проґавила нагоду своєю новою сукнею засмутити всіх учителів та учнів школи. Я завжди вважала себе не марнославною, але сьогодні для мене багато важило,— це факт,— щоб мене побачили не лише аківці, беківці, веківці, але й яківці, коли б такий клас узагалі існував. Я зайшла в клас останньою. Зайшла зовсім непомітно, і першим моїм бажанням було, щоб пан Фест побачив їхні очі. Усі до одного стихли й кидали такі погляди, що старий пан Фест щонайменше три тижні задихався б від щастя, якби побачив, як наш клас оцінив його кравецьку майстерність. Ідучи до своєї парти, я усвідомила й те, що, хоч мені й пощастило перехопити захоплений погляд навіть Андреї Дунакової, це було зовсім незначне відшкодування за образливу репліку, якою вона зневажила колись майстерність пана Феста і якою так жорстоко вразила його кравецьку гордість. Старий пан Фест ніяк не міг змиритися з думкою, що хтось міг вважати його смак за допотопний, і тому для нього таке значення мав мій новий наряд. А я ж навіть не сподівалася, що пан Фест узагалі щось мені шиє! Водночас мушу підкреслити, що отак дбайливо приховувана таємниця коштувала мені принаймні кілограм нервів. Почала, звісно, мабабуся. Уранці вона розбудила мене у досить незвичний спосіб. її почуття гумору часом справді набувало незвичайних форм. Розбудила вона мене, задзвонивши просто над вухом мідним дзвіночком, тож я підскочила, ніби під ліжком у мене вибухнув динаміт. Я не перебільшую, але хіба що збіг обставин (наша кімната заввишки понад два метри) не дав мені змоги побити рекорд Брумеля. Я сіла на постелі — геть одурманена — і втупилася поглядом у мабабусю. Я побажала б кожному вранці побачити мою мабабусю. Вона щовечора накручувала волосся на папільйотки, а коли уранці вставала, була подібна до різдвяної ялиночки.
— Дзінь-дзінь-бом, на вежі дзвонять,— заспівала вона і знову з усієї сили затрусила двоцентовим церковним дзвіночком. Я затулила вуха і на мить уявила собі, що буде з моєю нервовою системою, коли мабабуся надумає отак будити мене щоранку. Так чи інакше, вдруге вона безумовно не повинна була дзвонити, бо я вже сиділа, й потому я ніяк не могла погамувати обурення.
— Прошу, мабі, як не перестанеш, я враз утечу звідси.
Мабабуся вдавала, що саме в цю мить геть утратила слух. Вона повернулася до моєї постелі й тицьнула мені під носа календар.
— Краще поглянь на календар, ображена панно! Який сьогодні в нас день?
Я вважала за краще дивитись на мабабусю, бо ж вона говорила таким тоном, ніби на цей день було оголошено кінець світу, після якого неминуче настане божий суд, де мені дістанеться за всі мої провини. Зрештою, я все-таки якось переборола страх і поглянула в тому напрямку, куди показував покривлений ревматичний палець моєї мабабусі. Умить мені полегшало. Ніякий не кінець світу, а останній день навчального року. Мабабуся стояла наді мною з таким виглядом, ніби їй пощастило розбудити найбільшого генія всіх часів і що вона й знати не знала, що моя старанність у навчанні часто дорівнювала нулю. Як і щороку, я спробувала скористатися зі старого, але далебі не дуже вдалого трюку. Облизала сухі губи і впала головою на подушку. Серед тиші, що раптом запанувала, я виразно почула, як в учительській пробило сьому.